Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Їхня!

Тут усі хапаються за гвинтівки чи автомати й ховаються за кав'ярнею і заправочною станцією, а кілька завбачливих цивільних шукають рятунку в полі.

На дорозі, напроти заправочної станції, з'являється крихітний німецький джип і відкриває вогонь з двадцятиміліметрової гармати. По ньому всі стріляють, він розвертається і їде назад. В цей час по ньому починають стріляти також завбачливі громадяни, яким відступ джипа додав неабиякої сміливості. Загальні втрати: двоє ентузіастів, які з склянками в руках упали на підлогу кав'ярні й трохи порізались.

Обох дівчат (які не тільки вподобали німців, а й, як з'ясувалося, розмовляють німецькою мовою) витягають з канави й відводять у безпечне місце, щоб потім відправити назад у місто. Одна з них запевняє, що вона лише купалася з німцями.

— Гола? — запитує хтось із партизанів.

— Ні, мосьє, — відповідає та. — Вони завжди поводилися пристойно.

В їхніх сумочках знаходять багато німецьких адрес та інші речі, що аж ніяк не викликають до них любові в місцевих жителів, і відправляють їх назад у Рамбуйє. Ніяких істерик, ніхто з місцевих їх не б'є і не стриже. Німці ще надто близько.

У село, що на відстані двох миль зліва від нас, в'їжджає німецький танк. Танкісти пізнають трьох партизанів, які раніше стежили за ними й надто часто попадалися їм на очі.

Одного з цих трьох я якось запитав, чи бачив він той танк на власні очі, на що він відповів: «Капітане, я навіть доторкався до нього». Німці розстрілюють їх, і їхні трупи залишаються при дорозі. Через годину партизан, який був у тому селі, повідомив нас про те, що сталося. Люди похитують головами. Тепер німців, яких весь час виловлюють у лісах, — це рештки частин, що врятувалися втечею з Шартра, — буде трудніше відправляти на допит у тил.

З'являється якийсь дід і каже, що його стара тримає під дулом пістолета п'ятьох німців. Пістолет йому дали минулої ночі, коли він розповів, що німці з лісу заходять до нього в пошуках їжі. Це не ті організовані німці, що знаходяться перед нами, а недобитки німецьких частин, які ховаються в лісі. Деякі намагаються пробитися до своїх основних сил, щоб воювати далі. Інші раді б здатися у полон, якби знали, як залишитися при цьому живими.

Посилаємо машину за п'ятьма німцями, яких затримала дружина старого.

— Можна їх розстріляти? — запитує один із дозору.

— Лише в тому разі, коли це есесівці, — відповідає хтось із партизанів.

— Везіть їх сюди на допит, а потім відправимо в штаб дивізії, — кажу я, і машина від'їжджає.

Молоденький поляк, обличчям схожий на молодого Джекі Купера, витирає склянки в їдальні готелю, а старий курить люльку, роздумуючи, коли його випустять і він знову піде на завдання.

— Капітане, — каже старий. — Чому мені не дозволяють робити щось корисне, замість того щоб тинятися в садку біля цього готелю, коли вирішується доля Парижа?

— Ви забагато знаєте, щоб попадатися в руки німцям, — відповідаю я.

— Ми з оцим малим поляком могли б зробити якесь добре діло, а якби він спробував утекти, я б пристрелив його.

— Він не може зробити доброго діла, — пояснюю я. — Його можна посилати на завдання лише разом з солдатами.

— Він каже, що повернеться у формі й добуде будь-які потрібні відомості.

— Годі балакати, — кажу я старому, — А раз стерегти малого поляка нікому, за нього відповідаєте ви.

В цей час надійшло багато інформації, яку потрібно було проаналізувати й надрукувати, і мені довелося поїхати з дозором до Сен-Ремі-ле-Шеврез. Ми одержали повідомлення, що до Рамбуйє наближається Друга французька бронетанкова дивізія генерала Леклерка, що йшла на Париж, і нам потрібно було підготувати для неї всі дані про оборону німців.

Як ми вступили в Париж

Немає слів, щоб описати почуття, що охопили мене, коли з південного сходу від Парижа з'явилася бронетанкова колона генерала Леклерка. Щойно повернувшись з дозору, страшенно переляканий, перецілований усіма покидьками міста, жителям якого здалося, ніби своєю випадковою появою ми принесли їм визволення, я дістав повідомлення, що генерал уже близько і хоче нас бачити. В супроводі одного з визначних керівників руху Опору та полковника Б., котрий був відомий на той час із Рамбуйє як доблесний офіцер і grand seigneur[202], що, як нам здавалося, з давніх-давен утримував місто, ми, трохи схвильовані, подалися до генерала. Його привітання (з тих, що не надаються до друку) вічно звучатиме в моїх вухах.

— Геть звідси, паскуди, — такий був зміст того, що просичав доблесний генерал. І полковник Б., король Опору та ваш бронетанковий кореспондент відступили.

Потім начальник дивізійної розвідки запросив нас на обід, а наступного дня вони вже діяли, спираючись на інформацію, зібрану полковником Б. Але для вашого кореспондента кульмінаційним моментом наступу на Париж залишилась зустріч із генералом.

На війні, як навчив мене досвід, генерал грубий, коли нервує. Тоді я ще не зробив цього висновку, а знову вирушив з дозором у розвідку, де міг, сидячи сам у джипі, притримати власні нерви, тим часом як мої друзі уточняли, якого опору нам слід чекати наступного дня між Туссю-ле-Ноблем і Ле-Кріст-де-Сакле.

Уточнивши дані про оборону противника, ми повернулися до Рамбуйє у готель «Гран Венер», де провели неспокійну ніч. Я не дуже пам'ятаю, що викликало цей неспокій. Може, те, що в тому кублі аж кишіло всяких людей, серед яких було й двоє військових поліцейських. А може, ми надто відірвалися від постачальників вітаміну B1 і під впливом алкоголю розхиталися нерви найзагартованіших партизанів, які визволили надто багато міст за надто короткий час. У всякому разі, я був неспокійний, і, гадаю, те саме без перебільшення можна сказати про тих, кого ми з полковником Б. називали «нашими людьми».

Партизанський командир, який, власне, керував бойовими операціями «наших людей», сказав:

— Ми хочемо брати Париж. Якого біса ми зволікаємо?

— Це не зволікання, командире, — відповів я. — Все це — частина грандіозної операції. Майте терпіння. Завтра ми візьмемо Париж.

— Сподіваюсь, — промовив він. — На мене вже давно там дружина чекає. Мені потрібно в Париж, хай йому чорт, до своєї дружини, і я не бачу потреби чекати, поки підійде ціла армія.

— Потерпіть, — відповів я.

Тієї вирішальної ночі ми спали. Ніч була вирішальна, але завтра нас, безсумнівно, чекав ще більш вирішальний день. Мої сподівання на справжній бій розвіялись, коли пізно вночі до готелю зайшов один з партизанів і, розбудивши мене, повідомив, що всі німці, спроможні битися, залишають Париж. Ми знали, що наступного дня вступимо в бій з їхніми