Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
— Картина, — каже вона.
І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак — отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.
11
Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося — наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…
Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…
Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням — юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її — Русалка. А вона звала його піднесено і фатально — Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…
І так уже склалося, що Ромчика в цей непідходящий момент прихопив живіт, він мимоволі зойкнув, а щоб не зізнаватися (бо ж романтика!), спер усе на картину. Мовляв, така на диво гарна, що йому, Ромчику (тобто Ромео), аж несила спокійно на неї дивитися. А треба сказати, рівно перед тим вони пообідали в одному непристойно елітному ресторані, де Ромчик-Ромео мав дурість замовити якесь екзотичне, цілковито незнайоме йому їдло.
Галерею вони поквапно залишили. Однак Русалка, вочевидь, не забула тієї картини, а Ромчик, просравшись, вніс її до списку Обов’язкових Подарунків (дні закоханих, восьмі березня та інші непередбачені форс-мажори), і ось тепер, коли минуло зо три місяці, вона опинилася перед Русалкою. Щойно розпакована із брунатного фірмового паперу, у важезній рамі (зробленій на замовлення, хто б сумнівався), і — двійко робітників-кур’єрів у комплекті, що вже добрих півгодини допитуються, куди б Русалка хотіла її почепити.
Куди почепити? Вона розгублено відступає. Ця дивна картина віднедавна стала їй мрією, жаданою забаганкою, але чому Ромео не зміг подарувати її особисто?
Тому що він багато працює і сьогодні знову мусить лишатися після роботи, бо хто ж, як не він?.. Це Русалці він так сказав. А сам намилився на якусь вечірку, де старий перевірений друг обіцяв познайомити його із розкішною БІЛЯВКОЮ — такою доступною, аж подих перехоплює. Накупивши презервативів (друг казав брати якомога більше), Ромео пішов на вечірку.
А Русалка нехай чіпляє картину, де хоче. Звісно, йому той шедевр нагадуватиме, як він втруївся і заледве добіг до туалету, але чого не зробиш заради кохання, що переросте у міцний і щасливий шлюб? Згодом Русалка, може, забуде про цей подарунок і Ромео матиме нагоду зняти його і закинути на горище. А ще можна дочекатися, коли митець помре, — і тоді вже точно його творіння буде коштувати мільйони. Художники ж — творчі люди, ведуть нездоровий спосіб життя, іноді відрізають собі вуха, коять самогубства…
Чіпляйте картину у спальні, понад ліжком. Щоранку Русалка буде прокидатися і закочувати очі, щоб уздріти ту неземну красу. Романтика? Ніби прочитавши на відстані його думки, Русалка непевне показує рукою кудись у бік спальні.
…Ромео тим часом вже знайомиться з БІЛЯВКОЮ. Друг не збрехав.
А робітники слухняно тягнуть витвір мистецтва до Русалчиної опочивальні, шпандьорять його над узголів’ям широкого ліжка і зачудовано відступають, аби помилуватися своєю роботою. Тобто роботою художника, почепленою їхніми трудами на стіну, але в цьому випадку хтозна, чия робота коштує дорожче?
…БІЛЯВКА згодна на все.
— Гарно почепили? — для годиться питає Русалка, не в змозі відвести намагніченого погляду від картини. — Сподіваюсь, не впаде мені звідти?
— Що ви, що ви! — зойкають і махають руками вони. — З якого дива їй падати? Ми свою роботу знаємо!
Зрештою вони йдуть. Справді, з якого дива їй падати? Русалка знову зиркає на картину. Дивно. Вона, звісно, не могла би присягнутися, але картина наче… змінилася. Точніше, дівчина на картині. Вона, здається, злегка повернула голову — і погляд, що профілем губився десь вдалині, тепер чітко й оцінююче роздивлявся Русалку. Такий насторожений погляд розчахнутих холодно-сірих очей… І знову Русалчиними думками майнула примарна тінь впізнавання: десь вона таки зустрічала цю дівчину. А ще на картині знову було сонце. І воно котилося, наче почало відлік… чийогось часу. Чи може, їй просто здалося?
…Роздягатися вони починають вже в таксі, за спиною у похмуро-мовчазного таксиста, що на всю гучність вмикає рятівний «шансон». І розпалена пристрастю БІЛЯВКА чомусь дедалі більше нагадує Ромео… оту дівчину з картини. Та його це не зупиняє. Як і те, що іноді Русалка просто моторошно-потойбічно могла читати його думки…
До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.
…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?
Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня
