Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

— Куди ти? — підхоплюється й Сашко.

— До моргу, — примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. — Кажу ж — мушу себе побачити.

— Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

— А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

— Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди — «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене — ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

— Шкодуєш?

— Зараз — так, — неохоче зізнається він. — А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

— Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

— Може, краще їм подзвонити?

— І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами — дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті — єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики — хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і — ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?

А що, як зараз вони підведуться і примарними колами почнуть обступати патологоанатома?

Десь тут маєш бути й ти. Тож, мабуть, ти теж підведешся разом з усіма. Але тебе немає. Тут. Поки що. Вслід за відважно-незворушним патологоанатомом твій привид прямує до відділення препарації, а там, якщо треба, дістанеться й до вищих інстанцій — судмедекспертизи та крематорію.

У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.

Подали основну страву. Тебе. Бо на добротному мармуровому столі лежиш ти або дівчина, підозріло схожа на тебе — уся в якихось страхітливих синцях, подряпинах, з неприродно вивернутими суглобами. Голова відкинута назад — і теж під якимсь чудернацьким кутом. У світлому волоссі подекуди запеклася кров — навіть вимити не спробували, падлюки. Замість обличчя — суцільна рана…

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка — золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

— А це що таке?.. — насторожується патологоанатом. — Казав же, всі цяцьки познімати! — І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

— Отож, почнемо, — нарешті господь-патологоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Патологоанатом (наче натхненний диригент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, патологоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички патологоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті.

Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто — спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…

…Ти