Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець
Герман глянув угору, в брудне небо, куди здіймалось безліч димів, чорних і білих, наче хтось приніс у жертву Кнайпхоф, бо за рікою було видно чимало неушкоджених будинків, тільки місто видалось йому незнайомим. Ну, звісно, це Карфаген, і його руїни мають рознести на півсвіту, а ті люди — можливо, раби, які шукають вцілілі скарби. Але Герман волів, щоб це були мешканці, які вижили, сховавшись у підземеллі. Чи зрозуміють вони, якщо він заговорить до них?
«Я — не воїн, — подумав Герман, відчуваючи холод у серці. — У мене немає при собі зброї, і я не впораюся з ними голіруч, якщо вони надумають кинутися на мене.»
Однак, з іншого боку, в нього була надія, що жодної небезпеки, окрім тієї, що з неба, йому не загрожує. Та й небо було таке тихе, закутане в товсту ковдру попелу, диму й поразки. Підбираючи поли довгого пальта, на яке осідали чорні клапті сажі, Герман підійшов до чоловіка, що розгрібав навпочіпки попіл, просто руками, й спитав:
— Що мені робити?
Він хотів сказати зовсім не те, однак сказав. От лихо, майнуло у Германовій голові, тут мене не слухається навіть мій язик. Виявляється, бува й таке. Іноді люди замість рідної, раптом починають говорити латиною або грекою. Хіба ж не говорив він сам нещодавно «Карфаген повинен бути зруйнований»?
Ото ж бо й воно. Це минеться, якщо Герман вибереться звідси.
Чоловік наче й не чув. Можливо, він оглух під час артилерійського обстрілу. Герман відійшов далі. Але й інші не звертали на нього уваги. Кожен був сам по собі, але, принаймні, їх щось об’єднувало. Спільні пошуки. Врешті Герман підійшов до одного з тих, що розбирали цеглу, переносячи її з однієї купи на іншу. І йому це дозволив чоловік, лице якого по самі очі було закутане смугастим шарфом. «Якщо я допоможу йому, можливо, він допоможе мені», — міркував Герман.
За таких виняткових обставин слід триматись тих, хто не виявляє до тебе ворожнечі. Він навіть чимось був схожий на них — може, невластивою для цієї пори одежею, що вже встигла забруднитись і свідчила про поспіх та сум’яття війни. Він зав’язав собі рота й носа шаликом, щоб не дихати попелом і не обпекти горло, якщо натрапить десь на полум’я. Це робило його ще більш схожим на цих людей. Вирізняло його на перших порах те, що Герман час від часу випростував спину й озирався. Задля обережності, бо хто зна, як виглядав цей гурт працюючих в очах супротивника. На родину, що вигрібає на пожарищі рештки вцілілого скарбу, вони не були схожі. У такий час чоловіки повинні захищати хай не домівку, але те, що лишилось від неї. І рідне місто. Не порпатися в попелі, наче бідний Йов. Ці люди перебувають у якомусь душевному отупінні. Тому й не відчувають небезпеки. Можливо, ворог залишив місто?
Вони не знайшли нічого під купою обвугленої цегли. А що вони мали знайти?
Герман випростав спину. Його напарник почвалав до наступної купи цегли. Оскільки був молодший та кремезніший за інших, то виконував важчу роботу, бо серед цегли траплялись й великі сплавлені докупи грудки. Це добре, що існує порядок. Вони розподілили між собою обов’язки, як належить організованій спільноті. У діловитій розпачливій ретельності було щось навіть привабливе. Герман почував себе вже не таким покинутим. Місто за рікою ціліше, але в ньому можуть йти бої, і там не обійтись без зброї. Тут усе зруйноване, а значить, непотрібне. Місце шакалів та гієн.
Герман теж заходився розбирати другу купу цегли, і під нею вони знайшли якісь обгорілі бляшки чи пластинки, усього чотири. Напарник обережно витер їх і поклав собі до кишені.
Врешті довкола почало темнішати, і догораючі вогнища війни не давали уже достатньо світла. Чоловік, з яким працював Герман, покинув роботу і рушив до залишків якоїсь стіни. Герман пішов за ним, тримаючись на віддалі, щоб це не впадало в очі, готовий кожної миті відійти, якщо його не приймуть до гурту. Інші також сходились до тієї стіни. Герман озирнувся, чи немає поблизу чогось підозрілого, бо все-таки був колись офіцером і мав певний досвід. Він уже встиг за такий короткий час визначити для себе місце в цій невеликій спільноті — місце охоронця, а тепер важливо було знати, як вони це сприймуть. Йому дуже залежало на цьому. Адже саме те, що він був тут зовсім сам, і його розуміння цієї ситуації допомогло швидко зорієнтуватись у системі просторово-часових координат.
Зайшовши за стіну, люди зникали. Мабуть, там був вхід до якоїсь тимчасової криївки чи навіть підземелля. Якщо вони не матимуть нічого проти, щоб він приєднався до них, це буде його, Германова, перемога.
Чоловік, з яким Герман працював увесь день, раптом обернувся й махнув йому рукою. Цей жест надзвичайно потішив Германа. Він зрозумів, що його прийняли за свого, хоча у такій ситуації з їхнього боку це було необачно. Але Герман знайшов пояснення: їм потрібна була пара його сильних рук.
Діра, в яку він спустився, була проломом у фундаменті, і він ковзнув туди, спершись руками за краї.
ГЕРМАН:
Герман був вирваний зі сну нещадною рукою бога ранку. Все ще чіпляючись за гострі краї нори, він глянув угору й побачив над собою замість неба білу стелю, й деякий час лежав, намагаючись згадати свій сон, від якого, незважаючи на всі, безперечно, трагічні обставини, на серці стало тепліше. Там кожен його крок, кожен рух були важливі й сповнені сенсу. А якби його вбили в тому місті? Чи прокинувся б він?
Було ще зовсім рано,
