Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Швіґеру пощастило. За декілька місяців Британія почала на сітки проти субмарин вішати капсули з вибухівкою.

У п’ятницю, 30 квітня[167], поки U-20 виходила з Гельґоландської бухти, оператор зв’язку Швіґера постійно відправляв повідомлення з місцем перебування субмарини — вочевидь, вони намагалися виявити максимальну відстань прийому та передачі сигналів. Останній обмін повідомленнями з «Анконою» відбувся на відстані у 235 морських миль.

О сьомій вечора субмарина була вже далеко в Північному морі, переходячи через Доґґер-Банку (рибальські угіддя коло берегів Англії площею в 7 тисяч квадратних миль). Здійнявся вітер, море почало хвилюватися. Видимість сильно погіршилася.

Субмарина пройшла повз декілька рибальських човнів із голландськими прапорами — Швіґер вирішив не чіпати їх. Поставивши підпис під своїм журналом, він офіційно завершив перший день їх виходу.

«Лузитанія».

Звіринець

Тієї п’ятниці Чарльз Лоріа вийшов із квартири своєї сестри та попрямував на П’яту авеню, 645, де він мав забрати останню частину своєї колекції, яку віз у Лондон[168]. У будинку, куди він ішов, мешкав його клієнт на ім’я Вільям Філд, який, незважаючи на свою адресу, називав себе «фермером-джентльменом».

За декілька місяців до цього Лоріа продав Філду рідкісний примірник «Різдвяної пісні в прозі» Чарльза Діккенса, надрукований у грудні 1843-го. Цей примірник належав особисто Діккенсу, і саме його він подавав як доказ у судових процесах 1844 року проти «літературних піратів», які друкували його твір без дозволу. Усередині книги під обкладинкою спереду та ззаду, а також усюди на сторінках були нотатки Діккенса щодо судових процесів, зроблені його власного рукою. Ця книга була безцінна.

Лоріа мав намір позичити в нього цю книгу. Трохи раніше того року він листувався з лондонським адвокатом, який писав повідомлення про судову справу Діккенса щодо піратства. Він просив Лоріа взяти книгу з собою у свою наступну подорож до Лондона, щоб він міг скопіювати нотатки, які були на сторінках книги. Новий власник примірника, Філд, «доволі неохоче погодився» — лише після того, як Лоріа запевнив його в повній безпеці книги.

Лоріа зустрівся з Філдом у нього вдома, і той передав книгу — красивий примірник із тканинною палітуркою в «повній левантській коробці», тобто в спеціальному ящику, обтягнутому козлиною шкірою (таку використовували для марокканських палітурок). Лоріа поклав пакунок у свій портфель і повернувся у квартиру сестри.

У п’ятницю вранці на причалі № 54 Тьорнер віддав наказ починати тренування з евакуації[169]. На борту було сорок вісім шлюпок двох різних видів. Двадцять дві були традиційними шлюпками класу А — відкриті човни висіли над палубою на краноподібних стійках (шлюпбалках) з блоками й талями. Найменша з таких шлюпок уміщала 51 людину, найбільша — 69. У разі небезпеки шлюпки вивішували за борт та опускали на рівень палуби, щоб пасажири могли сісти. Потім два члени екіпажу опускали шлюпки разом із людьми на воду. Вони за допомогою мотузок (талів) на кормі та носі шлюпки обережно опускали її так, щоб  вона торкнулася води горизонтально. Завантажену шлюпку треба було опускати десь із висоти шести поверхів, а враховуючи її загальну вагу близько десяти тонн, цей процес вимагав чіткої координації, особливо в умовах шторму. Навіть у найкращих умовах це була божевільна операція.

Інші двадцять шість шлюпок були складаного типу. На вигляд вони нагадували пласкі версії звичайних шлюпок та вміщували від 43 до 54 пасажирів. Борти в них були брезентові — їх треба було підняти й закріпити, щоб шлюпка могла пливти. Розробка цих шлюпок була компромісом: після катастрофи «Титаніка» всім океанським лайнерам поставили умову мати достатньо шлюпок, щоб умістити всіх, хто є на борту. Річ у тому, що у випадку такого великого корабля, як «Лузитанія», на борту просто не було достатньо місця, щоб розмістити потрібну кількість шлюпок класу А. Складані шлюпки ж можна було скласти одну на одну, а потім спускати на тих самих шлюпбалках, що й звичайні. У теорії ці шлюпки також залишаться на поверхні води після того, як корабель затоне. Проектувальники, однак, не подумали, що буде, якщо така шлюпка опиниться на воді раніше, ніж борти буде піднято, адже натовп пасажирів у паніці може заважати приведенню шлюпки в робочий режим. Усі шлюпки разом уміщували 2605 людей — більше ніж достатньо для всіх пасажирів та команди[170].

Для тренування всю команду зібрали на палубі за шлюпками[171]. Звичайні шлюпки вивісили над водою. З правого борту човни висіли над причалом, з лівого — десять шлюпок спустили на воду. Деякі з них відвеслували від корабля. Після цього всі шлюпки підняли на палубу та повернули у вихідне положення.

Уранці під час свідчень щодо «Титаніка» Тьорнер розповів, що він переконаний: досвідчена й кваліфікована команда за спокійної погоди може спустити шлюпку за 3 хвилини[172]. Але Тьорнер також знав, що зібрати таку команду майже неможливо. Через війну виник брак робочої сили в усіх галузях, і мореплавство постраждало особливо відчутно: ВМС Британії призвали на службу тисячі здорових моряків. Крім того, команду було важко збирати ще й через те, що за домовленістю між «Кунард» та Адміралтейством усі офіцери й щонайменше три чверті команди мають бути підданими Британії[173].

Низька кваліфікація екіпажів британських комерційних суден за часів війни була настільки очевидною, що на це звернув увагу навіть командир субмарини Форстнер — той самий, який потопив «Фалабу»: «...команда зазвичай дуже невміло спускала шлюпки»[174]. Помітили це й пасажири. Джеймс Бейкер, продавець східних килимів, за рік до того подорожував у Нью-Йорк на борту «Лузитанії» — той рейс був якраз першим для капітана Тьорнера після повернення. Бейкер провів значну частину першого свого дня на борту, спостерігаючи за роботою команди, і дійшов такого висновку: «Дехто з них, думаю, ніколи раніше не виходив у море». Також його вразило те, що команда була вдягнена неодноманітно: «За винятком чотирьох чи п’яти... усі були вдягнені в найрізноманітніші костюми, підтверджуючи моє перше враження, що, крім декількох постійних членів, команда складалася з таких моряків, що зазвичай ходять на вантажних суднах. Для такого корабля ганьба мати таку команду».

Тьорнер визнавав проблему. Його команда за часів війни не мала тієї атмосфери стійкості та вміння, до якої він звик раніше. «Моряки старої школи, які вміли в’язати