Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Близько полудня субмарина Швіґера ввійшла в глибокі води за Боркумом — ця частина Північного моря була відома як Германська затока, або Гельґоландська бухта. Тут морське дно западало дуже глибоко, і в сонячні дні вода мала насичений кобальтово-синій колір. У своєму військовому журналі Швіґер робив записи про кожне патрулювання, і того дня він записав, що на морі хвиля в 3 фути з заходу та хороша видимість. Він міг перевести субмарину в підводне положення, але вирішив триматися на поверхні — так вони могли йти швидше й пройти більшу відстань. Його спарені дизельні двигуни могли видавати швидкість до 15 вузлів — цього було досить, щоб обігнати більшість звичайних комерційних кораблів. На середній крейсерській швидкості в приблизно 8 вузлів ця субмарина могла пройти до 5200 морських миль[139]. Переводячи субмарину в підводний режим, треба було переходити на два двигуни з батарейним живленням, бо дизельні спалили б увесь кисень. На цих двигунах субмарина могла йти не більш як 9 вузлів, причому недовго. Навіть на вдвічі меншій швидкості в підводному режимі субмарина могла пройти лише 80 морських миль. Ця швидкість була настільки малою, що іноді субмарини цього типу не могли протистояти швидкій течії в Дуврській протоці між Англією і Францією. Підводні човни намагалися якомога менше часу перебувати під водою, занурюючись лише за несприятливої погоди, під час атаки або ж коли ховалися від есмінців.

Протягом майже всього першого дня в морі Швіґер мав можливість підтримувати бездротовий зв’язок зі станцією на острові Боркум та з військовим кораблем у порту Емден — «Анконою». На цьому судні було встановлено бездротовий передавач, що міг підтримувати зв’язок на великій відстані. Швіґер зробив також запис про те, що зв’язок з Боркумом припинився, коли його субмарина відійшла на 45 миль[140]. При цьому зв’язок з «Анконою» залишався хорошим. Під час руху його оператор зв’язку регулярно посилав тестові повідомлення — субмарини часто так робили, наче щоб відтягти той неминучий момент, коли вони опиняться поза зоною дружніх сигналів та залишаться на самоті.

Така ізоляція робила підводні човни особливою частиною військово-морських сил Німеччини. Звичайні кораблі майже завжди пересувалися групою, а завдяки висоті щогл могли підтримувати зв’язок із базами. Субмарини ж рухалися поодинці й дуже швидко втрачали зв’язок — зазвичай за кількасот миль. Вийшовши у відкриті води, капітан субмарини мав повне право вести патрулювання на власний розсуд, без будь-якого контролю згори. Він сам вирішував, атакувати чи ні, коли занурюватись, коли спливати, а коли повертатися на базу. Капітан повністю контролював перископ субмарини, адже, як зазначив командир підводного човна барон Едґар фон Шпігель фон унд цу Пекельсхайм, добре знайомий зі Швігером: «Я хотів би підкреслити, що субмарина — це однооке судно. А значить той, хто стоїть, приклавши око до перископа, несе повну відповідальність за атаку, а також за безпеку свого судна та команди»[141].

Вид через перископ навіть у найкращому випадку було складно назвати якісним. У капітана була можливість лише коротко фрагментами оглянути навколишній простір — і на основі цієї інформації прийняти рішення щодо типу корабля, його національної належності, озброєння, а також щодо справжності знаків, які на ньому є. Прийнявши рішення атакувати, він один ніс усю відповідальність — так, наче він особисто тисне на спусковий гачок, але не бачить і не чує результату. Усе, що він мав змогу почути, — це звук торпеди, що з вибухом проходить крізь товщу води. Навіть якщо він хотів подивитись у перископ на саму трагедію, світ вогню та страху поставав перед його очима без жодного звуку. Одного разу Шпігель атакував транспортне судно, яке перевозило коней, і спостерігав, як одна з тварин — «розкішний сірий у яблуках кінь з довгим хвостом»[142] — стрибнула з борту в переповнену шлюпку. Після цього він написав, що «більше не міг дивитися на це», опустив перископ і наказав зануритися.

«Це дуже відрізнялося від звичайних бойових дій в армії[143], — розповідав Шпігель. — Коли ви перебуваєте під артилерійським обстрілом та отримуєте наказ виходити з траншей і йти в атаку, вас переповнює збудження. У субмарині ж інакше: ви сидите у своїй маленькій каюті, п’єте ранкову каву з яєчнею та беконом — і раптом отримуєте дзвінок або сигнал “корабель у полі зору”». Капітан приймає рішення стріляти — «і результати тих клятих торпед дуже часто просто розривають душу». Один корабель, якому влучило в ніс, пішов на дно, «як літак», згадував він. «За дві хвилини 10 тисяч тонн зникли під водою».

Такий рівень влади може захоплювати, але він несе з собою певну самотність, особливо посилену тим, що тоді Німеччина дуже мало субмарин випускала в море одночасно[144]. У травні 1915-го субмарина Швіґера була єдиною з двадцяти п’яти німецьких підводних човнів, що були здатні ходити на значні відстані. При цьому з них у робочому стані були тільки сім, адже після майже кожного виходу субмарина мала на декілька тижнів ставати на ремонт та перевірку. Перебуваючи на патрулюванні, субмарина Швіґера була не більша за вістря голки в безкрайому морі[145].

У тому рейсі Швіґер мав деякі накази, які дали йому в письмовій формі. Ці накази стали результатом нової хвилі занепокоєння щодо наміру Британії почати вторгнення в Німеччину з Північного моря, з Шлезвіґ-Гольштейну. Кораблі з солдатами на борту начебто мали вийти з британських портів, але не з тих, з яких зазвичай виходять кораблі з підтримкою для Франції. Розвідка рапортувала про те, що вторгнення вже готується, але німецькі офіцери спочатку ставилися до цих даних скептично. Згодом багато хто почав у це вірити, і Швіґер отримав наказ вистежити й атакувати ці кораблі у визначеній для нього ділянці моря між Англією та Ірландією, біля Ліверпуля. Дістатися туди він мав «якнайшвидшим шляхом, оминаючи Шотландію»[146]. Інструкції також наказували утримувати позицію там «так довго, як дозволятимуть запаси».

Місія була настільки терміновою, що навіть примусила моряків перебороти свою забобонність щодо виходів у п’ятницю.

До того моменту субмарини як вид зброї пройшли довгий шлях — вони вже принаймні не так часто вбивали свій екіпаж[147]. Першою у світі субмариною, яка потопила ворожий корабель, була «H.L. Hunley» — вона належала конфедератам в Америці. Під час Громадянської війни вона потопила військовий фрегат північан «Housatonic». «Hunley» рухалася за рахунок пропелера, який крутили вісім людей. Уночі вона підійшла до «Housatonic» із запасом вибухівки на