Дебілка - Вікторія Андрусів

– Заняття я сяк-так відбував, не зважаючи на страждання, які приносив вимушений спокій… Та щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про кінець останнього уроку, мене наче здувало вітром. І запобігти цьому виявлялось неможливо, адже географія мандрівок із роками ширшала і давно вийшла за межі рідного житлового району. Мене зачиняли вдома, та я примудрявся виходити через вікно, благо, мешкали ми на першому поверсі. На вікно майстрували залізні ґрати, та я навчився їх майстерно підпилювати, аж поки не вирішили поміняти помешкання. Таке рішення видавалось майже непосильним, враховуючи матеріальні труднощі, проте неймовірними зусиллями, втративши на одній кімнаті, ми переїхали на третій поверх сусіднього будинку… І тоді я навчився з майстерністю акробата долати водостічні труби, розташовані доволі близько вздовж вікон багатоповерхівки…

У мами опускалися від розпачу руки… Певний час вона намагалася мене шукати, долаючи неприпустимі для жінки відстані, аж допоки не стали нестерпно боліти ноги… І згодом пошуки припинилися, адже єдине, що вона усвідомлювала чітко – це те, що я неодмінно повернуся додому… Ви розумієте, лікарю, цей феномен, який я сам дотепер осягнути не можу?! – Лаврентій збуджено зайорзав у кріслі, намагаючись спростувати головну обставину, котра здатна була на його погляд пом’якшити провину. – Де б я не був, і коли б я не повертався, але я таки повертався!!! Незбагненний внутрішній голос підказував мені, що попри некероване непоборне бажання втікати я зобов’язаний прийти туди, звідки пішов!!! І коли мама врешті це збагнула, вона несподівано припинила замикати двері… Припинила вона, також, мене повсякчас шукати, збагнувши марність пошуків… Окрім всього, їй ставало дедалі важче пересуватися – боліли ноги, а батько вже й не вставав із ліжка… Вона припинила ходити на роботу, і, замкнувшись у мініатюрному хатньому світочку, їй залишилося одне – доглядати хворого батька-інваліда і очікувати блудного сина…

Лікар, повсякчас пітніючи, попустив тугий вузол краватки і стурбовано поглипував на годинник, стрілка якого невпинно пересувалася в напрямку до призначеної пацієнтові межі. Проте Лаврентій, здавалось, забув про обмеження у часі – ще б пак!!! Вперше у житті він наважився розповісти сторонній людині про все, наболіле роками. Важко йшов до цього – крізь сумніви та протиріччя, однак розумів, що відчуття неповноцінності дедалі дужче давить на свідомість і, якщо він не виплесне все отак, одним духом, то може трапитись щось невиправне…

– Ви розумієте, лікарю, феноменальність всього, що відбувалося зі мною? – Лаврентій не бажав помічати стурбованості місцевого світила. – Адже попри цілковиту неспроможність керувати власною свідомістю, почуття обов’язку та відповідальності перед родиною ніколи мене не покидало!!! І це була спасенна ниточка, що втримувала мій мозок від цілковитого божеввілля. Я знав, що варто мені не повернутися, як мама першою позбавиться глузду, а я її безмежно любив!!!

– Що ж трапилось далі? – попри зростаючу нервовість лікар бажав таки дослухати кінцівку історії, і, відчинивши двері у передпокій, аби пересвідчитись у відсутності наступного пацієнта, спрямував незакінчену розповідь у потрібне русло… – Я хочу дізнатися, Лаврентію, що ж все таки було далі…

– Далі?.. Далі безцільно блукати передмістям стало обридливим, і я почав щоразу вигадувати для мандрівок певну мету… Вона змінювалась залежно від пори року… Я йшов далеко за місто, блукав полями, лісом, доходив до найближчих сіл, а пізніше й до дальніх, придивлявся, як ґаздують на городах люди… Взимку мені конче необхідно було знати, на скільки сантиметрів щодня затягується кригою озеро, розташоване неподалік від передмістя. Я знайшов доброго дрючка і щоразу робив на ньому зазубринки, попередньо соваючи його по слабкій скоринці льоду, аж поки раптом вночі не вдарив сильний мороз, і я страшенно засмутився, взрівши наступного дня, як озеро затягнулося кригою від краю до краю, а мої наукові виміри та дослідження стали нікому не потрібними. Влітку я знаходив пташині гнізда і переконував себе у тому, що зобов’язаний допомагати вигодовувати пташенят… Одного разу натрапив навіть на лисячу нору і певний час носив із дому хліб малим лисенятам, допоки начебто впевнена у моїй дружелюбності лисиця, невідомо чому насторожившись, не цапнула мене за руку… Та загалом було цілком байдуже, що стане наступною метою мандрівки… Я не прикладав зусиль, аби вигадати щось нове… І тут на моє превелике здивування мама – немічна, ледь ходяча – почала проявляти обережну цікавість до моїх подорожей, і, вчергове мене дочекавшись, ненав’язливо допитувалась: «Що ти бачив цього разу, Лаврушечко, у тих своїх світах?..» Я був неймовірно приголомшений цим фактом, і з щасливим блиском у очах розповідав їй все-все: і про селян, і про лисицю, і про пташині гнізда… А вона скрутно хитала головою, шкодуючи мене та приговорюючи: «Тісно тобі, дитино, у цім світі, ой, як тісно… Як же ти далі житимеш?..» Я й сам не знав, як упоратись із собою, аж допоки, дотягнувши так-сяк до десятого класу, знайшов несподівано рішення – приголомшуюче, схоже на оту ниточку спасіння, що завжди мене повертала додому. І, увірвавшись, наче вітер, одного дня після уроків додому, радісно повідомив: «Я остаточно визначився з майбутнім!!! Я буду листоношею!!!»

Мама розгублено присідала на ослінчик, і навіть тато, котрий доволі кволо внаслідок багаторічного лежання реагував на найвизначніші події, здивовано повернув голову у мій бік.

– Лаврушенько, чому ж саме листоношею?.. Є безліч професій, більш поважних і почесних… Врешті-решт, ти виріс у інтелігентній сім’ї, де до треього коліна всі вчителювали…

– Мам, ну який із мене вчитель!!! Як може стати вчителем людина, що протягом сімнадцяти років не знаходить собі місця!!! А от листоноша!!! Листоноша робить те саме, що і я, та ще й отримує за це гроші!!! Подумай сама!!! Нічого загалом не зміниться у нашому житті, я завжди буду поруч, а моя зарплатня бодай трохи прикрасить жалюгідність нашого існування. І до біса вчителювання разом з університетами!!! – я був надто збудженим від простоти й зрозумілості обраного рішення – так, що батькам не вистачило мужності зі мною сперечатися… Де пак!!! Я так захопився новим покликанням, що й дотепер, впродовж багатьох років виконую власні обов’язки сумлінно і з величезним задоволенням, крокуючи пішки у найдальші куточки міста чи поза ним, аби вчасно доставити листа чи телеграму… Врешті, торік мене нагородили званням «Найкращий листоноша району». Отаке то…

Лікар полегшено зітхнув:

– Ну от бачите… Все у вашому житті налагодилось… А я вже було подумав, – за дверима почулися кроки новоприбулого пацієнта. Ним виявилась чергова манірна панночка з недорозвинутим цуциком на руках, котра прагнула розповісти місцевому світилові про те, що коли чоловік підвищує на неї голос, цуценя від нервового потрясіння губить свідомість,