Дебілка - Вікторія Андрусів
Мені у горлі щось застрягло, перечепилося, і минув час, аби те «щось» вдалося проковтнути, задавити, приглушити у собі… Врешті-решт себе опанувавши, зважилась таки на головне, що не давало спокою впродовж всього дитячого откровенія…
– Знаєш, що я тобі скажу?…
Втікач насторожив вуха – надто серйозним здався йому вступ.
– Кожному з нас у дитинстві нелегко… Те, на що дорослі закривають очі, завдає дітям біль і породжує нелюбов до світу… І ти молодчина, що зберіг спогади про маму, адже мама, якою б вона не була, є єдиною на світі… Я думаю, що якби вона мала змогу тебе побачити зараз, вона по-справжньому пишалась би сином… А ти… Якщо ти й справді є таким кмітливим та розумним, яким мені здався… В чому я понад усе переконана… Якщо ти й справді хочеш вчитися, аби отримати належні знання і вступити в інститут і стати великою людиною… Ти повинен бути дуже мужнім… І жодні стусани від вихователів і діда-охоронця не можуть стати на заваді твоїм наукам, якщо в тебе є мета, мрія… Припустимо, цього разу тобі й справді вдалося чкурнути… І що далі?… Ти більше не ходитимеш до школи, і всі твої досягнення обмежаться знанням літер і дитячими казками… Ти перекреслиш все своє майбутнє… А стусани… Знаєш, коли я була маленькою, мені також частенько перепадало від батька-небіжчика… Я потай ненавиділа, намагалася втекти з дому, мене, впіймавши, знову лупцювали… А тепер, коли його нема, така туга часом сповиває серце, що хоч вий… Він у мене військовим був, тож і виховував мене, мов хлопчака, суворо й дисципліновано… Отаке то…
Хлоп’я припинило бовтати ногами… Замислилось… Надто багато треба було осягнути своєю маленькою, хоч і напрочуд кмітливою головою…
– То ти вважаєш, що варто повернутися?… Але ж мене ще дужче битимуть… Не діти… Вихователі…
– Не битимуть… Обіцяю тобі. Я особисто про це попіклуюсь. Я ж, врешті-решт, журналіст! Бойова, так би мовити, професія!!! Окрім всього, добровільне зізнання пом’якшує провину. Ти ж у мене розумний, сам про це знаєш.
Щоближче ми підходили до воріт дитячого інтернату, то довірливіше втискалося маленьке рученя з обгризеними нігтиками у мою долоню. І я тримала оте рученя так надійно і міцно, що не залишалося найменшого сумніву у великих зелених очиськах щодо вірності вчинку… Я вела його впевнено й рішуче, начебто незрозуміла вища сила підказувала все, що необхідно зробити. Де й дівся біль від ранкового потрясіння, і лікар-кат, котрого ненавиділа зранку понад усе, здався раптом не таким вже й відразливим… Не варто ображатись… Така в нього робота… І лишень попід самою брамою схаменулась:
– Зачекай но!!! Я ж навіть не знаю, як тебе звати!!! – я опустилася навпочіпки перед смішним, проте серйозним не по роках хлоп’ям і зазирнула йому просто до переляканих очей. – Ти віриш, що все буде добре?
– Максим… Максим Гордієнко мене звати… А тебе як?
– А мене Олександра… Але ти можеш називати мене так, як мама, – Олесею… То ти віриш чи ні, що все буде добре, Максиме Гордієнку?
– Можна тебе щось попросити, Олесю… – маленький втікач несподівано знітився, наче не наважувався повідомити якусь таємницю. – Ти… будеш бодай інколи… до мене приходити… Навіть, якщо й не збираєшся назавжди забирати… Не треба нічого приносити, все одно відберуть… Просто приходити, аби поговорити зі мною… Так, як сьогодні… Будеш чи ні?..
Двійко зелених, сповнених солоної вологи очей заглядали у душу. Вдивлялися, очікуючи відповіді, яка визріла ще там, на лавиці, у міському парку, спостерігаючи за чупа-чупсом, що перекочувався язиком у пофарбованому цукеркою роті, аби вдосталь насмакуватися і запам’ятати надовго цукровий присмак омріяного дива… Ота відповідь з’явилася так просто й беззаперечно, наче жила у мені заздалегідь, не нагадуючи про своє існування… Чітко знала єдине: коли трапляється щось подібне – неминуче й незворотнє, – люди називають це долею… Максимові зарано було це пояснювати, так само як і те, що моя хвора мама безмежно зрадіє онукові… Він тим часом вперто не відводив очей, начебто прагнув переконатися, що все, що почує від мене – чистісінька правда. Він відчував, що я не зможу збрехати. І несподівано повернувши собі колишню рішучість, безпосередньо, як уміють тільки діти, впевнено заявив:
– Втім, чого я дурне перепитую… Звісно, будеш… Ти ж добре знаєш, як я тебе чекатиму… Журналістка…
З ПОВЕРНЕННЯМ…– Паспорти, – огрядний червонощокий митник, видовбуючи язиком їжу з-поміж зубів, професійно-нахабним поглядом обводив салон мікроавтобуса. Від нього стійко смерділо часником.
– Будь ласка, – виснажений довгою дорогою із самої Італії водій із запаленими від неспанку очима простягнув йому кіпочку червоних (старих) та синіх (новіших) книжечок. Грубі м’ясисті пальці митника недбало перебирали ту кіпочку, а свинські оченята-щілини прискіпливо бігали по салону.
– Що везете? – щоразу, коли він відкривав рота, отой часниковий смерд, що загострювався на свіжому морозяному повітрі, просотувався у віконечко водія і сягав аж останнього пасажирського ряду.
– Як що везу? Людей везу додому на Різдво, – водій намагався відповідати, не відвертаючись, аби не образити митника, проте огида ковзала по його неголеному обличчю… Втім, він мав виправдання зайвій дратівливості – позаду понад тисяча кілометрів дороги…
– Бачу, що людей, а не худобу… Хоча різниця невелика, ги-ги-ги… Я не про те… Валюта, крам, продукти харчуваня…
Водій ледь стримувався, аби не заюшити митникові у пику… У нього самого ледь не вся родина виїхала на заробітки і так само поверталася додому на Різдвяні свята… І стосовно худоби питання було спірним – хто є хто насправді. Проте він навчився мовчати – не перший бо рейс… Мовчати і бути ввічливим, аби не накликати лиха на людей, котрі сиділи за його спиною і жадібно вдивлялися за шлагбаум-туди, де на
