Дебілка - Вікторія Андрусів

– На жаль, лікарю, не налагодилось…

Світило стріпонулося і від нетерплячки зсунулось мармизою, бо ж втрачати грошовитих клієнтів не входило у його плани, незважаючи на оригінальність щойно вислуханого випадку психічного зрушення.

– Так от… Ви запитували, що привело мене до вас… Нарешті я вам можу відповісти…

Світило здивовано вперлося поглядом у незвичного пацієнта, котрого годі викурити… Здавалось, тема вичерпана, і пацієнт самостійно прийшов до власного одужання… Які ж бо тут можуть бути втручання?.. От панночка за дверима – інша річ… Їй неодмінно буде рекомендовано психотропні ліки, які жменями зберігаються у шухлядах лікаревого стола… Дорогі, щоправда, проте напрочуд дієві… Панночка бо не здогадується, що вони продаються за безцінь у кожній аптеці і мають склад звичайнісінької валер’янки… Та Лаврентій вже не міг зупинитись. Він змушений був розкритися до останку. Вперше, а може й востаннє…

– Страх. Мене привів до вас страх, лікарю, невже ви цього не можете збагнути?!! Маму торік поховали, а паралізований батько залишився під моїм опікунством!!! Це єдина причина, яка змушує щоразу повертатися додому!!! І скільки разів я не ловив би себе на думці, що я зобов’язаний повертатися туди, де я понад усе потрібний, та, як колись давно, у дитинстві, я ледь гамую в собі бажання йти кудись світ за очі, не зупиняючись, не роздумовуючи, куди я йду й навіщо, і де знаходитиметься моя чергова чи кінцева зупинка… Це жахливе відчуття, лікарю, а ще усвідомлення того, що коли не повернуся – мене навіть ніхто не шукатиме!!! Наче гонить мене незбагненна внутрішня сила, не даючи спочинку ані ногам, ані свідомості, і єдине, що зможе мене спинити – це фізичне виснаження. І так буде завжди, допоки не настане кінець…

Лікар розгубився… Він не міг збагнути, в чому, власне, полягає трагічність ситуації… Нетиповий випадок, що й казати… Проте визнати прилюдно розгубленість означало професійне фіаско.

– Знаєте, Лаврентію… Не варто драматизувати обставини… Типове психічне зрушення, що вимагає невпинного вживання заспокійливих препаратів (деякі з них я можу запропонувати вже, за додаткову платню)… Втім, гадаю, цього не буде достатньо, вам необхідно пройти курс психотерапії… Отже, побачимось наступного тижня… І ви безперечно матимете змогу спостерігати, як всі ваші невиправдані острахи, так само як бажання йти і не вертатися, розвіються і зникнуть, примусивши вас стати звичайнісінькою врівноваженою людиною без найменших відхилень і внутрішнього відчуття невідомої тривоги… Отже, до наступної зустрічі, – світило, широко розчинивши двері, красномовним жестом примушувало Лаврентія покинути кабінет, аби поступитися зманіженій панночці, котру доводив до сказу власний чоловік. Лаврентій розгублено дивився то на лікаря, то на панночку, то на її огидне коштовне кострубате створіння на руках. Насправді він не міг збагнути, для чого, власне, сюди приходив, і чи справді необхідно прийти ще раз, за тиждень, аби якось собі допомогти… Окрім всього, він не знав про те, що саме у цю мить із батьківського спустошілого гнізда санітари викликаної сусідами «швидкої» виносять бездиханне татове тіло, в котрому внаслідок виснажливої тривалої хвороби зупинилося серце…

Недільне сонечко облизувало міську ратушу, як дитячий язичок саморобний льодяник, що фарбує рот у їдкий червоний колір… Сонячні промені вихоплювали з каскаду старих чудернацьких крівель одну за іншою, начебто вибираючи, яка найсолодша, осідали ненадовго, і мандрували далі, залишаючи за собою яскраві плями, від яких рябить у очах, точнісінько такі, якими покривались дитячі піднебіння після цукеркового фарбника…

Окрім сонячного тепла вулицю сповивав стійкий шлейф парфумів, і належав він не матусям малюків з пофарбованими язиками, а трійці молодих чоловіків, справжніх мачо, котрі крокували, мов три богатирі, на всю широчінь вулиці. На мій провінційний погляд вони були бездоганними. Накрохмалені комірці сорочок підпирали кирк так впевнено, що я ледь не фізично відчувала їхню хрусткість. З-під ретельно напрасованих штанів вигулькували при ході білосніжні шкарпетки, що, здавалося, теж зазнали праски перш, аніж потрапити на ноги. Логічним завершенням гри білого й чорного були до дзеркального вилиску наглянсовані мешти з гострими шпіцами спереду, в котрі можна було милуватися, наче у люстро… Втім, я чомусь була впевнена, що й воно є у кожного з них, десь у потаємній кишені маринарки, поряд із коротеньким дрібнозубим гребінцем, що їх мають звичку носити охайні чоловіки. На руці кожного з них вилискувало золото каблучки з викарбуваними (це важко було розгледіти, проте я інтуїтивно відчувала, що вони там є) ініціалами власника, що надавало їм додаткової значимості та респекту. І, що найголовніше, притягувало увагу понад усе, – це саме той стійкий аромат парфумів, що тягнувся за ними майже видимим шлейфом і чудернацькою сумішшю «HUGO BOSS», «ARMANI» та «DOLCE GABBANA» збивав із пантелику найдосвідченішого парфумера…

«Оце так таааак… – єдине, що прийшло в голову від несподіванки, адже образ інтелігентного чоловіка асоціювався у моїй уяві з запилюженими черевиками, обгризеними нігтями, напханою конспектами течкою і лоснявими від тривалого сидіння плямами на пікантному місці штанів – приблизно так виглядав викладацький склад нашої інститутської кафедри… – Оце так таааак, – я дріботіла за трійцею шляхетних бездоганних (!!!) чоловіків, немов загіпнотизована, забувши, куди взагалі до цього йшла … – А ще хтось наважується стверджувати, що вимерла наша русинська інтелігенція!!! І що чоловіки, усвідомлюючи дефіцит себе, як сильної половини людства, знахабніли і припинили за собою доглядати… І що зовнішня культура втратила зміст, враховуючи важке економічне становище, і чорні смужки попід нігтями та жорстинки волосся, що стовбурчаться попід носом – це атрибути чоловічої мужності, а не попраної охайності… Боженьку, дякую тобі, що ти змилувався наді мною і дав змогу впевнитись, що це все – неправда… Не зважаючи на те, що впродовж кожної лекції, де я розпочинала тему про етику та естетику сучасного чоловіка, аудиторія зневажливо хихотіла, – здуріла бо зовсім стара маразматичка-максималістка… начебто не знає, що більшість місцевого чоловічого населення з ранку до ночі вантажить контрабандою старі автівки, щоб переправити потойбіч кордону трохи тютюнової і алкогольної отрути, аби закалимити бодай якусь копійку на життя… До чого тут етика і естетика, коли навколо – криза?.. А тут… Трійко вишуканих інтелігентів просто посеред вулиці!!!»

І я, мов зачарована, крокувала за ними услід, намагаючись розгадати тему їхньої бесіди… Про що вони можуть розмовляти?.. Звісно ж, не про кількість цигаркових коробок, що їх вдається розмістити попід приварений піддон автівки… або ж про те, як подорожчали харчі і впав курс гривні… Ні, це не припустимо… Ймовірно, вони