Дебілка - Вікторія Андрусів

Часом із ними віталися перехожі, і вони ввічливо схиляли голови: «Щастя, здоровля… І вам того самого…» І йшли собі далі, не забуваючи про відчуття власної гідності, немов цілий світ обертається навколо них…

Довелося прискорити крок – понад усе хотілося почути світську бесіду, хапати кожне інтелігентне слово і напуватися, напуватися вишуканістю та культурою…

– Може, на каву? – напружений слух вихопив пропозицію одного з них, і я розгублено запорпалась у старенькій сумочці, шукаючи гаманець – ой, лишенько, освітянам вже третій місяць боргують платню… Як же я присяду поруч, нічого не замовляючи… Хіба що води склянку… І, налічивши дрібними гривнів зо п’ять, подумки себе заспокоювала: «Гуляти – так гуляти… Так чи інакше у сусідки збиралась позичати…»

Присівши за сусідній столик вуличної кав’яреньки поруч шляхетства, я мужньо вичікувала, допоки молоде дівча у біленькому фартушку запише замовлення, і прислухалася (три кави… так… з вершками… і фреш… апельсиновий… Що таке фреш?.. Не знаю… Модне, мабуть, слово… А щось міцнішоє, паніко, чи маєте?.. Ага, три по п’ятдесят… А чому б і ні?.. Сьогодні ж бо – неділя… Добре… Шьотемені[39]… лишень свіжі…) Боже мій… Коли я востаннє куштувала тістечко?.. Снідала кашею на воді, як завжди, а незабаром час обіду… Пусте, ще від голоду свідомість ніхто не втрачав…

Дівчисько уважно записувало всі забаганки і врешті неохоче звернулося до мене:

– Чогось бажаєте?

– Так… Склянку води, будь ласка… Мінеральної…

Білий фартушок зневажливо хруснув, проте я вдаючи, що не помічаю, з гідністю додала:

– Негазованої…

Сусідський столик наповнювався смаколиками, мов чарівна скатертина, і вже відпала потреба напружувати слух – після третьої чарчини інтелігенція розкуто продовжила нещодавно перервану розмову. Я принишкла… Трійко бездоганно вбраних чоловіків енергійно когось обговорювали…

– Ци відів ісь, Іване, тоту кралю у мерії, же у земельному відділі сидить?

– Тота перечинська ци тота вароська?

– Перечинська, землячка моя, Бог би її побив… Я до неї у кабінет, а вона мені, курка общипана, знаєш шо повіла[40]? Чом тото ви без черги лізете, кидь за дверима посєтітєлєй тьма?.. Я юй на то: «Слухай, тать ми ся з тобов у єдній школі вучили, а ти теперька із себе панію городську корчиш… Пудпиши ми папірь, та й я іду собі з Богом…» А вна мені на то: «У мене таких земляків цілий Перечин, а я на вас усіх одна-однісінька…» І склала так губи, ніби до писка юй цуцлик даякий встромили…

– Но, ци видиш, якоє тото у світі… Не вспіла болото на топанках вудмити, а вже із себе панію городську корчить…

– Я ти кажу, Іване, у мене очі на чоло полізли… Першоє, што на розум прийшло: «Ах ти курва вароська єдна!!! Тать за тобов у школі ані єден ся не обернув, ані даже фізрук ся не злакомив, бо такі ноги криві сь мала, што мож було фіру з конями межи них пущати… Я не знаю даже, ко її ся злакомив за жону узяти, бо такоє чудо ганьба межи людей указати… Майже, няньо добрий алдамаш[41] зладив, оби очі замилити даякому мудакови… А типирька вна інтелігентку велику з себе корчить… Таку інтелігентку ще добре треба поглядати межи сільських кертів, дагди пуд коровами, оби найти…

– Чуєш, Стьопа, ти ся так дуже не меригуй[42]… Там є іще єдна, же я її знаву… Тоже, канєшно, сука порядочна, айбо тота тобі за кавіль і фляшку шампанського любий папірь пудпише… Я тя до неї одведу… Главноє, кидь будеш з нев говорити, то ставай май дали, бо уд неї з рота тхне так, як од трухлявої риби… То ще тоже чудо єдноє… А пак ся жони межи собов нагаварявуть[43], же ґазди курвів глядавуть… Тать такоє чудо кидь домів з роботи прийде, а таких клієнтів, як ми з тобов, з шампанським, було вже шість – сім, та ти не годен з нею у постіль лягти після такого активного робочого дня… До чужої жони прийдеш – тота ся прибере, напарфумить, випендрить, ге чічка, дасть тобі порядно (ги-ги), а пак не просить, обись за тото її у ЗАГС вів…

– Йой, я ти кажу, біда з тими жонами, поникаєш кругом і єдно розочарованіє… Ниє на што побзерати… Єдні курви кругом…

Несподівано товариство принишкло – по вулиці крокувала жіночка, гарно вбрана, охайненька, всміхнена, і сонечко так само загравало з її лискучими черевичками, як щойно з крівлею старої міської ратуші… Трійко молодих чоловіків, впевнених у власній бездоганності, напнулися, мов струни контрабасу в очікуванні своєї оркестрової партії… І щоближче вона підходила, тим виразніше аромат їхніх парфумів оповивав вулицю – цього разу до нього вкрапився ще один компонент – домішок чоловічої хтивості… А жінка крокувала собі спокійно, цокаючи по бруківці підборами і не помічаючи тієї вибухової суміші запахів, котра здатна спровокувати не лишень до випадкового знайомства…

– Доброго здо… – запнувся один з них, перехопивши себе на півслові… Пригадав, що вони не знаються… Жіночка помітила це, проте вигляду не подала, і, ледь всміхнувшись, поцокотіла далі, начебто жодних доморощених мачо не трапилось на її шляху – так, звичайнісінька собі річ – трійко напарфумлених чоловіків у бездоганно білосніжних шкарпетках і з витисненими ініціалами на золотих каблучках… Їй було байдуже – вона світилася тим особливим світлом, котре притаманне виключно закоханим, поспішаючи на побачення…

…Трійко збентежених самозакоханих чоловіків потрохи оговтувались. Врешті один із них – той, що був категоричним і називався Іваном, прийшов до тями:

– Ко сесе[44]?!!

Той, котрий поривався привітатися і називався Стьопою, мугикнув, усвідомлюючи свою, хоч і хитку, привілегію:

– Е, тать вна у налоговій робить… Шо, не знаєш?.. Я до неї отчоти ношу… Ся паніка дуже принципіальна, взятки не бере… за кавіль її не купиш, бо так ся на тебе побзерать, ніби ти її не у кафе, а у постіль кличеш… Тяжко з такими діло мати…

– Айбо парадна… – той, що Іван, наче замислився над чимось, начебто засумнівавшись у нещодавно винесеному вердикті щодо жінок…

– Слухай, тать я її ґазду знаву, – врешті озвався третій, про щось напружено метикуючи… – Точно, знаву… Сижу і пригадую, де я її видів… Тать той її чоловік –