Помилка - Світлана Талан

– Не можу чекати до завтра. Ти залишайся, а я годинку погуляю, – вона всміхнулася подрузі.

Серце мало не вистрибувало з грудей, коли Вероніка підійшла до колись їхнього будинку. Берізка завмерла біля хвіртки, ще не прокинувшись від зимової дрімоти, і Вероніка не втрималася – підійшла, погладила її шорсткий товстий стовбур. В одному з вікон спалахнуло світло, промайнула чиясь тінь. «Мама», – мимоволі пролетіло в голові, але жорстока реальність нагадала про себе болем у грудях. Стільки років минуло, а смерть мами залишилася вічною раною в її душі. «Не варто вбивати себе спогадами», – подумала Вероніка, відходячи від дому. Тепер у неї свій будинок, своя сім’я. А спогади про дитинство будуть жити вічно, як у всіх людей. Так відбувається, напевно, тому, що дитинство не затьмарене сірими буднями дорослого життя, воно єдине залишається в людській пам’яті найсвітлішим, незаплямованим, чистим. Тільки в дитинстві світ здається таким прекрасним з однією лише проблемою: хочеться швидше стати дорослим. І то щастя, що діти не знають, як важко й непросто бути дорослим і який жорстокий дорослий світ.

Уже сутеніло, а Вероніка блукала сільськими вулицями й вузькими провулками, занурившись у спогади. Деінде підталий сніг провалювався, і тоді її ноги потрапляли в невеликі калюжки. Вероніка не помітила, як взуття промокло і з настанням вечора стало сиро, холодно й незатишно. Їй дуже хотілося потрапити на цвинтар, але вже було темно, до того ж вінки на могили залишилися в багажнику Кіриного «опеля».

Ноги самі принесли Вероніку на вузьку доріжку, що вела до річки. Зупинилася на тому самому місці, де колись вони з Кірою йшли купатися й вона вперше зустріла Захара. Тоді тут були рештки цегляної огорожі, а зараз не залишилося нічого. Про будівлю колишнього дитячого садка, а потім швейної фабрики нагадували купи битих цеглин, які не згодилися селянам і тепер скидалися на айсберги, що самотньо стирчали вгору своїми верхівками. Те саме від минулого, від невдалої першої любові залишилося в душі Вероніки. Вона наблизилася до залишків уцілілої стіни і всміхнулася. Якою ж вона була тоді наївною й дурною, мріючи про те, що колись увійде в будівлю фабрики в ролі дружини її власника!

Вероніка завмерла на місці. Десь зовсім поруч, серед цих руїн, вона почула скрип снігу під чиїмись кроками. Їй стало страшно, і вона завмерла, затамувала подих, притиснувшись спиною до стіни. Часи спокійного, безпечного села давно минули, і невідомо, хто там ходить. На мить кроки стихли, і Вероніці здавалося, що вона чує стукіт свого серця. Невже їй почулося? Вона зважилася зробити крок уперед і визирнути за ріг, як просто перед нею виникла висока темна тінь чоловіка.

– Ой! – скрикнула і скам’яніла від переляку.

– Спокійно, – почула голос, який здався їй знайомим. – Я не хотів вас налякати.

– Що вам треба? – тремтячим голосом запитала Вероніка. Людина наближалася до неї, а вона не могла поворухнутися. Так і стояла на одному місці, наче навічно завмерла статуя.

– А вам? – поцікавився незнайомець, зупинившись за кілька кроків від Вероніки. Навіть переляк, що скував тіло по руках і ногах, не завадив їй збагнути, що вона добре знає цей голос. Але хто цей чоловік? І чому він стежив за нею? Вероніка зробила кілька глибоких вдихів і видихів, знаючи, що це заспокоює.

– Ви стежили за мною? – запитала вона, а в голові миготіли обличчя й імена людей, яких вона знала. Але цей голос був їй надто знайомий. – Ми вчилися в одній школі? – уточнила вона, не дочекавшись відповіді на своє перше запитання.

– Ні.

– Тоді хто ви?

– Я нагадаю один епізод, який дасть можливість вашій, Вероніко, пам’яті воскресити мене.

– Ми знайомі?! Я так і знала! – Вероніка відчула, що її страх розчинився десь у пітьмі цих руїн, а голос незнайомця вже не лякає, а, навпаки, спонукає до подальшої бесіди.

– В один прекрасний літній день світило яскраве сонце…

– Можна без передмови? – нетерпляче перебила його Вероніка.

– Не можна. Вийде неясна картина, – було чутно, як незнайомець усміхнувся, промовивши ці слова. Він навмисно витримав паузу й продовжив: – Я випадково почув, як дві юні особи, сховавшись за огорожею, ворожили на ромашці…

У Вероніки голова пішла обертом, і стало важко дихати.

– Я не міг не побачити вас і перестрибнув через паркан, налякавши тебе і Кіру, – продовжив чоловік, але його слова Вероніка чула погано. У голові шуміло, і земля захиталася під ногами.

– Захаре, – видихнула вона.

– Ну, здрастуй, Вероніко, – сказав він і підійшов ближче, простягаючи руку.

– Д… Добрий вечір, – пробелькотіла вона розгублено.

Перед Веронікою стояв Захар. Він змінився. Звичайно, стільки років минуло! Їй було сімнадцять, коли вони бачилися востаннє. Пам’ять зберегла образ молодого, веселого Захара зі спортивною фігурою й широкою усмішкою. Тепер перед нею був зрілий чоловік, елегантно одягнений, він не погладшав, був підтягнутий, доглянутий і так само привабливий, як і колись. Вероніка подала йому руку. Її змерзлі пальці потрапили в його теплі руки, як у рукавички, і на мить затрималися.

– Змерзла?

– Так, – кивнула Вероніка, тільки зараз відчувши, що вся тремтить від холоду.

– І що ти тут робила?

– Приїхала на зустріч однокласників. Уявляєш, я жодного разу не приїжджала, а тепер…

– Як твоя мама?

– Її вже немає.

– Вибач.

– А що ти тут робив? Вирішив іще раз відкрити швальню? – Вероніка всміхнулася.

– Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

– Це точно. То що привело тебе сюди в такий пізній час?

– Просто маленька екскурсія в минуле. Тут залишилася частинка моєї юності, а в ній була ти…

– І не одна я, – тихо сказала Вероніка.

– Мені навіть не віриться, що я ось так випадково зустрів тебе, – сказав Захар, чи то не почувши її слова, чи вдавши, що не почув. – Може, усе-таки вийдемо з цих руїн?

Захар підставив лікоть, і Вероніка, узявши його під руку, вибралася на дорогу. Вони пішли в бік села. Виявилося, що вони живуть в одному місті, але жодного разу їхні шляхи не перетиналися.

– Тепер, коли захворію, буду викликати тільки лікаря… До речі, як тепер твоє прізвище?

– Волкова.

– Значить, ти заміжня?

– Так, звичайно.

– Вдало?

– Як усі нормальні люди, – сказала Вероніка. – Чоловік не п’є, у нього цех із виготовлення меблів, «Мрія» називається, у нас своя квартира, машина, син навчається в медичному. – Вероніка замовкла, піймавши себе на думці про те, що багато разів у житті, і особливо сьогодні, механічно повторювала цю завчену, засмальцьовану фразу. Так школяр, не засвоївши тему, зазубрює кілька фраз, не осмислюючи та не розуміючи їхній зміст.