Твори - Йоганн Вольфганг Гете
28 серпня.
Справді, якби мою хворобу можна було вилікувати, то ці люди вилікували б мене. Сьогодні день мого народження, і вже рано-вранці я отримав пакуночок від Альберта. Розкривши його, я одразу побачив один із рожевих бантів, які Лотта носила на сукні, коли я тільки познайомився з нею, і які я ще тоді не раз прохав подарувати мені. Там були ще дві книжечки в одну дванадцяту аркуша, маленький ветштайнівський Гомер[19], видання, яке я так хотів мати, щоб, ідучи на прогулянку, не тягати з собою ернестівського[20]. Бачиш, як вони вміють угадати наперед мої бажання і виявити дрібні, приязні послуги, які в тисячу разів дорожчі, ніж ті пишні подарунки, що тільки принижують нас і тішать марнославство того, хто дарує.
Я все цілував той бант, і з кожним разом у серці моєму озивалася згадка про блаженство, яким я був сповнений в ті недовгі, щасливі, неповторні дні. Вільгельме, так скоїлося, і я не нарікаю. Квітки життя — тільки марево! Скільки їх опаде, не залишивши й сліду після себе, і як мало з тих, що залишаться, дадуть зав'язь, а ще менше з тієї зав'язі достигне плоду. I все-таки й їх вистачає. Отож, брате мій, невже ми знехтуємо, занедбаємо, згноїмо стиглий плід, не споживши його?
Прощавай! Тепер чудове літо. Я часто вилажу на груші в Лоттиному садку і довгою тичкою здіймаю груші з самого вершечка. Потім подаю їй, а вона бере їх унизу.
30 серпня.
Бідолахо! Може, ти божевільний? Може, дуриш сам себе? Що означає ця бурхлива, нескінченна пристрасть? У мене тільки й молитви, що до неї, в моїй уяві нема іншого образу, крім її, весь світ для мене лише в ній одній. Побути кілька годин із нею — для мене велике щастя, але щасливі хвилини промайнуть, і я мушу знову розлучатися. Ох, Вільгельме, куди мене часом заводить моє серце!
Коли я посиджу в неї дві-три години, милуючись її постаттю, поведінкою, чудовим звучанням її слів, всі мої почуття поволі напружуються, як струни, у мене темніє в очах, я майже не чую сам себе, горло стискає, наче обценьками, потім серце моє починає шалено колотитись, намагаючись дати вихід стримуваним почуттям, та тільки збільшує їхнє збентеження. Вільгельме, я часто й сам не знаю, чи ще живу на світі, чи мене вже нема! А якщо іноді жури несила перемогти і Лотта не дозволить мені виплакати свою тугу, схилившись над її рукою, тоді я тікаю геть, мушу тікати! Блукаю далеко в полі, радісно спинаюсь на високу гору, продираюсь крізь гущавину лісу, прокладаю стежку в непрохідних хащах крізь живоплоти, крізь колючі терни! Тоді мені трохи легшає. Трохи! I коли я від утому й спраги дорогою трохи відпочиваю, часом навіть серед ночі, коли наді мною стоїть місяць уповні, а я сяду на скривлене дерево в глухому лісі, щоб дати спочинок збитим ногам, і, вкрай знеможений, задрімаю на світанку… О Вільгельме, самотнє життя в келії, волосяниця й вериги були б тепер втіхою для моєї змученої душі. Прощай! Я не бачу кінця своїм мукам, хіба що в могилі.
3 вересня.
Треба тікати! Дякую тобі, Вільгельме, що ти поклав край моїм ваганням. Уже два тижні виношую я думку, що треба її покинути. Вона знову в місті, у своєї товаришки. I Альберт… і… тікати!.. Тільки тікати!
10 вересня.
От була ніч! Вільгельме, тепер я все витримаю! Я більше не побачу її. О, якби я міг кинутись тобі на шию, милий друже, і в радісних сльозах вилити всі почуття мого збуреного серця! Тепер я сиджу тут, ледве переводячи дух, намагаючись заспокоїтись, чекаю ранку, бо, тільки-но зійде сонце, під'їдуть замовлені коні.
Ах! Вона спокійно спить, їй, мабуть, і не сниться, що ми вже більше не побачимось. Я відірвався від неї, у мене вистачило сили протягом двогодинної розмови не зрадити свого наміру. Боже, і якої розмови!
Альберт пообіцяв мені зараз же по вечері вийти з Лоттою в садок. Я стояв на терасі під високим каштаном і дивився на сонце, що заходило мені тут востаннє над чарівною долиною, над тихою річкою. Не раз стояли ми тут з нею, милувалися цим чудовим видовищем, а тепер… Я походжав по алеї, що була для мене така люба. Якась таємнича сила вабила мене сюди ще й до моєї зустрічі з Лоттою, і як ми зраділи, коли на початку нашого знайомства виявили, що ми обоє любимо це місце, справді одне з найромантичніших і найкращих з усіх, які мені доводилось бачити.
Найперше між каштанами відкривається далекий краєвид. Ага, пригадую, я вже тобі, здається, не раз писав, як буки високою стіною врешті змикаються, а густі кущі, що тісно зійшлись докупи біля їхнього підніжжя, роблять алею все похмурішою, аж поки в самому кінці вона переходить у невеличку, оточену з усіх боків деревами галявину, моторошно відлюдну. Я ще й досі пам'ятаю, яке дивне почуття охопило мене, коли я вперше потрапив туди опівдні. Я ніби передчував, скільки радості й горя я ще зазнаю на цьому місці.
Я, мабуть, із півгодини сидів там, віддаючись болісно-солодким думкам про розлуку і про майбутнє побачення, коли нарешті почув на терасі їхні кроки.
