Скелет у шафі - Леся Бернакевич

Коли вже підбігала до села, то зашпорталася через дріт, що тягнувся довкруж городу Цидулки, і впала. Підводитись було важко. І вона знесилено розпласталася на холодній землі. Лежачи на животі, Крохмальська побачила: за цей час в хаті уже встигли потріскати вікна, і притік свіжого повітря сприяв пожежі. Схоже, що на вогнище збіглася майже уся обертівська популяція: на фоні вогненних хвостів численні силуети розмахували руками. Світлана гляділа на огненний феєрверк і не могла повірити, що це її рук справа. Падіння трохи опритомнило мстительку і змусило замислитися над тим, чи правильно вона робить, зібравшись гасити пожежу? Ну, як вона пояснила б цим людям свою появу? Її оселя була на відшибі, і навряд чи громаду влаштувала б версія, що Світлана від безсоння і нудьги вибралася серед ночі на прогулянку ще й із поливалкою. Крім того, вона збагнула, що не зарадить біді. Бо лише тепер, побачивши гігантське полум’я, усвідомила: погасити палаюче укриття – це не свічку задмухати.

Ніколи б раніше не подумала, що пожежа може мати голос. Досі була переконана, що спалити хату – це те саме, що перетворити на купку попелу папірець у попільничці. Лише тепер вона збагнула: усе, що їй доводилося читати про вогонь, є поетичним перебільшенням, пафосом, надмірним піднесенням писак, народною творчістю.

Ну, чому усі письменники, змальовуючи пожежу, називають її форми вогненними язиками, які не мають нічого спільного з органами мовлення? Світлані оцей велетенський вогонь нагадував страшного допотопного ящура з колючками – бронтозавра, який повністю сховав під своїм тілом хату і поривався до неба. Проте незначна кубатура приміщення Рогачки не могла бути потугою для того, щоб він міг дістатися до атмосфери. Для такого пориву йому було потрібно підживитися не однією обертівською садибою.

Ця потвора видавала звуки, які могли б припасти до душі хіба що Сварогу[9]. Дим стелився так густо, наче вихоплювався із самого пекла. А разом з ним розвіювалися нечестиві й жорстокі душі зрадника і його зухвалої пасії з неграмотною вимовою.

«Господи, чому ця хата так довго горить?» – застогнала Світлана. Згадавши, як колись вона, в будучність простої лаборантки спокійно ставилася до піддослідних вошей, яких заражала тифозною вакциною, тепер сподівалася, що й смерть цих ворогів не сколихне її; що за ними вона матиме не більше жалю, ніж за тими паразитами. Проте тепер хотіла, аби усе якнайшвидше завершилося, і вони не мучилися, якщо ще, звичайно, живі. Їй стало шкода своїх неприятелів.

Вранці Світлана не могла з упевненістю сказати, чи склепила вона бодай на півгодинки очі? Але коли заспівало радіо гімн, а від неба відчепили останню зірку, мусила вставати. Бо треба було зацукрувати ягоди ожини. Однак руки не мали бажання братися до праці. І Світлана сновигала подвір’ям без усякої мети. В душі зріла надія: «А може, корова Рогачки якось вижила?» Кострище, воно, як і людина, має свій норов і буває дуже різним. Наприклад, благодатний Вогонь, який з’являється на Великдень у Єрусалимі і від якого самозаймаються свічки прочан, у перші 3-10 хвилин володіє дивовижними властивостями, не обпікає, ним богомольці вмиваються, водять по обличчю, волоссі, руках, взагалі, черпають пригорщами, зціляються (в одного прихожанина зарубцювалося спотворене зігниле вухо, коли його змастили цим Благодатним Вогнем!). Дикуни старовинного Дамараленду приводили до вогнища породіллю з новонародженим, аби відрекомендувати їх духам предків. Атланти, шумери та арії проводили з вогнем ритуали для того, щоб вигнати з помешкання нечисту силу, позбутися гіпнозу, зурочень, проклять, психотропних впливів, техногенних засобів, зомбування; і щоб він допоміг жити в гармонії між Небесним Царством та світом Тіней.

Про вогонь згадують, коли оспівують кохання, («Серце моє горить вогнем, любов до тебе я чую»); коли намагаються змалювати душевний стан людини («горить бажанням відповідати»); хвалу полум’ю вставили в уста дванадцятьом казковим місяцям, які співають: «Гори-гори ясно, щоби не погасло!»; і навіть новорічна розважальна телепередача має назву «Голубий вогник!» Але все це так відрізнялося від цього гуготіння, яке Світлана бачила минулої ночі і яке хотіла забути…

За грабиною зашелестіла трава, і Світлана вгледіла Зоню. Листоноша, яка досі ворушилася зі швидкістю колорадського жука на кущі картоплі, проявляла тепер дивовижну швидкість, її руки прошивали повітря, наче крила ластівки. Вона ногами діставала власної сідниці і аж вітер гудів за її тілогрійкою!

Ще ніколи листоноша не приходила так пізно, але сьогодні на це в неї була поважна причина: її на кожному кроці зупиняли ті, кому не пощастило побачити початок пожежі. Таким «нещасливцям» Цидулка мусила докладно розповідати, що саме змусило її вночі збудитись, чому вона вийшла з хати і яка картина відкрилася перед її очима.

Односельці не випитували, з якої біди стара жінка під покровом ночі вистромилась надвір. І так зрозуміло, що не на зорі вийшла вона поглядіти. Ось тоді поштарка й побачила, як горить хата сусідки. Далі потрібно було вислухати детальну розповідь, чому зайнялося Рогаччине помешкання: одні обертівці стверджували, що то, мабуть, розірвався газовий балон, а інші звинувачували сажу, яка загорілася самовільно. А взагалі, селом гуляв поголос, що винна поштарка. Бо вогонь, мовляв, спершу був кволим, доки Цидулка не відчинила дверей, наробила протягу, і тоді він почав шаленіти!

І якби стара карга не кинулася на допомогу Рогачці, то може б, хата досі на місці стояла!..

Але Світлані в цю хвилину так хотілося спілкування, як ласувати морозивом у двадцятиградусний мороз. Проте, студіюючи із Зонею правила сільського етикету, вона вже знала, що за звичаєм цього