Скелет у шафі - Леся Бернакевич
«Може, Чучундер тому не хоче зі мною знатися, що його відлякує моя вища освіта? – розмірковувала Світлана, згадуючи, як суперниця «вобшекала» і «дажала». – А з темною напівграмотною телятницею він відчуває себе впевнено».
22«Поїду звідси і навіть не попрощаюся з цим перелесником, сховаюся там, де не чутні арії коників-стрибунців, – подумала важко закохана, вийшовши на вулицю, де листочки вже осипалися з дерев, мов туш із вій. – Але хіба від цього мені полегшає? Де ж у місті знайти мужчину, який кінці сорочки зав’язує у вузол і від якого пахло б сіном? І який би кохав, не поспішаючи. Бо Чучундер дотримувався думки «На льоту лише мухи любляться».
Заглохли солов’ї. Вже шершні гнізд не в’ють. Під тендітними променями осіннього сонця вітер прочісував перелісок, де ще недавно водилися суниці, але два місяці, як пішли з життя. Згадуючи Чучундера, Крохмальська вступила на сіножать, заставлену копичками, і схилилася над однією, аби понюхати її і відтворити у своїй уяві запах тіла Чучундера. Несподівано із сіна виринула голова якогось плазуна. Здавалося, він хоті запитати: «Ви до мене?»
Спершу великий хробак і Світлана вдивлялися в очі одне одного, а відтак той із шурхотом занурився у сіно. Ось коли Крохмальська згадала слова поштарки: в Обертівці водяться вужі! І кинулась навтьоки…
На підступах до своєї хати Крохмальська вздріла Чучундера.
– Що ти тут робиш? – накинулась вона на цього мінливця, забувши привітатися.
– На тебе чекаю, – пояснив Чучундер, здивовано звівши брови. – Може, я щось не те роблю?
– Ти на мене чекаєш! – вигукнула Світлана і відмінила намір – влаштувати скандал невірному коханцю. Бо якби він справді ночував у Рогачки, то хіба шукав би зустрічі із Світланою?
– Але я прийду до тебе пізніше, – пообіцяв Чучундер, – може уночі, бо зараз… я зайнятий…
Він сяяв, мов ніж на сонці. Світлана відчула велике каяття від того, що відважилася думати погане про Чучундера. Бо ніхто так, як він, не обнімав її. Тепер була вдячна долі, що вчасно стрималась і не образила даремно коханого. Але слово – не горобець і здатне матеріалізуватися. Коли Чучундер попрощався зі Світланою, то вона довго молилася перед іконою, щоб відвернула від нього усяке лихо. Аби спокутувати свій гріх перед коханим, Крохмальська вирішила приготувати для нього вареників, таких, як він любить, зі сметаною.
У неї відразу взялися сили – розтиражувати пирогів, відварити їх і вкласти до найглибшої бляшаної миски, з якою за три місяці встигла поріднитися і зажити душа в душу. Хоча Світлана ще годину тому нездужала, проте тепер не полінилася збігати до поштарки купити сметани…
На сусідньому подвір’ї вона вздріла Рогачку, яка перевдяглася у строкату… чоловічу сорочку із червоними трикутниками на чорному фоні і яку псувала своїм виглядом. Світлана ожила, бо збагнула, що Рогачка полюбляє носити чоловічі сорочки: талії в неї нема і зібрані у поясі речі їй заважають дихати! Отже, сорочка з блакитними візерунками належала таки їй, а не Чучундеру. Це відкриття змусило Світлану подивитися на Рогачку і її одежину з долею добродушного гумору. Напевно, спроба господині проникнути в цю туніку загрожувала цілісності її швів. Це був останній вереск обертівського гламуру. Світлана здивувалася собі, що могла припустити, ніби Чучундер злакомився на цю вульгарну особу! Зрештою, вона не уявляла, чи після Чучундера зустрічатиметься з кимсь іншим. Бо його не міг замінити ніхто: ні вульгарний Фукса, якого можна слухати, лише заздалегідь підготувавши пакетик для блювання або пігулку від нудоти, і який ніколи не знатиме, що таке кохання з першого запаху і як воно цілуватися на сіні; ні Гоблик, волоссячко якого випадає відразу ж, як тільки хтось жартома робить спробу погладити його по голові, і який у танці напрочуд легко наступав їй на ногу; ні Дерманський у своїх окулярах, що нагадують захисну маску водолаза, і обійми якого так її «зігріють», як гумові рукавички взимку. У Львові Світлану оточували не мужчини, а якісь сніговики. Поглянеш на такого – й не захочеш дітей мати. Вона прагнула джерела любові, а не впорядкованих, немов вода зі шланга, стосунків.
Зрештою, вона сумніваюся, чи зможе після Обертівки жити у великому місті, перемкнутися на його ритм? Відчувала, що за три місяці стала відлюдкуватою, омужичилась, здичавіла і в неї з’явився страх перед мегаполісом, де автомобілі летять потоками, і де потрібно бути справжнім майстром – балансувати поміж ними так, щоб без шкоди для здоров’я і життя перескочити на інший бік вулиці. Не уявляла, про що тепер розмовлятиме із директором чи із сусідами-городянами, які навіть найменшої гадки не мають про те, що змити бруд із рук можна замість мила ягодами порічки, і нічого не тямлять в городництві, вважаючи, що картопля росте на дереві. Світлані ставало моторошно від однієї думки, що їй знову доведеться звикати до високих каблуків і спілкування пошепки, як це робить її шеф: щоб сусіди не підслуховували, він вимагає від домашніх, щоб вони шелестіли, як папір у клозеті. А сам взагалі перейшов на жести, дружина й діти не можуть нічого збагнути, не те, що люди за стіною.
Для кого ж тоді вона освоювала всю сільську премудрість, навчаючись жати, годувати піч дровами, виплітати вінки, відрізняти боровик від мухомора? Що з цим усім робити? Викреслити, забути? Але найважче буде без… Чучундера. Бідні ті мужчини, які схочуть суперничати із цим чоловіком, що налаштовує сокиру, немов музичний інструмент і яка видає високе «ля». А ще як він отак звабливо насуне кашкет на очі та закурить цигарку, та закладе руки в кишені, та обіпреться спиною об стіну стодоли, а одну із ніг виставить до переду, а чого ж тоді в Світлани серце – лише буць-буць! Доки не знала
