Скелет у шафі - Леся Бернакевич

Чим далі просувалася годинникова стрілка циферблатом, тим більший неспокій наповнював Світлану. Підозра, що Чучундер знову її обдурив і пішов до Рогачки, врізалася в її душу, як бензопила в стовбур дерева. Її достоїнства знову виявилися смішними, сукня – даремною, вареники – не вартими уваги, а увесь світ – марнотою. Так, Рогачка їй не подобається, але про смаки не сперечаються. Крохмальська зіщулилася від думки, що ось, може, зараз рука Чучундера гладить умовний проділ на голові Рогачки, а Рогачка розшморгує вузол сорочки Чучундера. А може ці гріховодники, уже знеможені пристрастю, лежать, розкидані у ліжку, наче тапки – на підлозі, і Чучундер розповідає Рогачці про те, як він дурив Крохмальську, стверджуючи, що йому миліше обнімати її скелет, ніж чиєсь пишне тіло. Ніколи Чучундер не висміював її попередниць, але якщо він здатен зламати слово, то де гарантія, що їхні взаємини не стали надбанням усього села?

«Він – сильний, і я йому нічим не зможу дошкулити, – мусила визнати Світлана. – Ось чому він любить мати справу з худенькими: таких легше кривдити, вони себе не можуть захистити… А ця Рогачка, моргає, наче кругловида свиня у двері. Така як уже кого прибере до рук, то це назавжди. Та й хто взагалі добровільно поступиться обранцем? В шлюбний період наминають одні одним боки навіть голуби, яких люди мають за вельми мирних істот!»

– Цьоцю, – раптом з порога пролунав голос дитини. – Казали мама, аби ви зайшли до голови сільради. Вам мають дзвонити з міста…

Це був хлопчина Фалди. Світлана тицьнула йому кілька цукерок, як подобає за місцевим звичаєм, і раптом подумала: «Як же ж я омужичилася, намагаюся запобігти ласки навіть у цього ось хлопаки, аби він не говорив про мене чогось негарного!» Вийшла з хати, мов тінь.

– Радий чути Вас! – випурхнув із телефонної трубки голос шефа. Можливо вперше, відколи Світлана йому служить, радість директора була щирою. Річ у тім, що ось уже третій тиждень Трусевич не отримував від підлеглої жодного звіту про Обертівку, і це його стурбувало. Може, Світлана захворіла? Або пропала безвісти? Насправді ж, відколи Чучундер поселився в думках Крохмальської, наукові пошуки здалися для неї мізерними, взагалі пустою метушнею і марною тратою часу. Дослідження перестали цікавити Світлану і відійшли на другий план. Чучундер повністю заволодів її душею й думками, бо лише він єдиний побачив у ній жінку. Тому, що їй бракувало бабських принад, колеги жартома казали, що вона мала народитися мужчиною, але батькам матеріалу забракло. Залицяльники, які щось двічі чи тричі траплялися в житті Крохмальської, були виховані на картинах Рафаеля, який жити не міг без матрон із целюлітом, та поціновувача ожирілих дамочок Рубенса. Тож бурчали, що Світлана – занадто сухоребра (бік до боку дістає), плеската, наче її трактор переїхав, кожен палець – мов нитка, а костомахи стирчать з тіла, мов пружини – зі старого тапчана. Досі їй закидали, що вона даремно носить бюстгальтери, що вона така худа, наче живиться через крапельницю, що в неї замість персів – Алеутська западина. Проте Чучундер шепотів, що його чарує її струнка постава, що її груди – не якісь дрібнички, і не міг ними намилуватися. Незважаючи на те, що він був жителем села, де сповідують ідеал баби широкого формату як втілення берегині й годувальниці, усі Світланині недоліки перетворив на достоїнства.

Лише спізнавши Чучундера, Світлана збагнула: її колегам незнайома пристрасть. Усі їхні розповіді про подвиги в ліжку – не більше, ніж вигадки, які вони почерпнули із книжок та фотографій, які продають з-під поли.

– Ну, а особисте життя у вас як? – поцікавившись Світланчиним здоров’я і погодою в Обертівці, зненацька запитав шеф.

Отут вже Крохмальська не знала, що йому відповісти. Після того, як Чучундер не дотримав обіцянки і не прийшов до неї на побачення, вона дуже засумнівалася, є у неї взагалі приватне життя чи немає?

– Усе по-давньому, – розгубившись від несподіваного запитання Трусевича, відбулась пустою фразою Світлана.

– Ну, котику, так не можна, – заворкував зверхник. – Із жінкою, що не має чоловіка, стаються трагічні речі, наприклад, кришаться нігті. Мені дивно, що ви собі нікого там не пригледіли, адже ж вам нічого не бракує, і ви останнім часом перестали нарікати на село, у ваших рапортах появилися такі сентиментальні нотки, що я, було, подумав грішним ділом… До речі, як там ваш кінь? Ви часом не опинилися під ним? Стережіться, доцю.

– Що мені може загрожувати в нашому радянському селі? – відповіла удавано бадьорим голосом Світлана. – Та ж не в епоху панщини живемо!

За інших обставин Трусевич також закинув би їй щось у тон, але зараз, схоже, він не мав бажання дотримуватися улюблених правил гри. Після короткої мовчанки директор раптом сказав:

– Не знаю, чи то правда, але кажуть, що серед селян не перевелися темні особи, які відверто не розділяють наші ідеали і в них на думці лише одне – якби-то обхитрити «панів» з міста…

– Як то? – насторожилася Світлана.

– Вони, кажуть люди, вдаються до всіляких підступів, аби замакітрити голову міщанці, одружитися з нею і прописатися в місті, – продовжував Трусевич. – Ось через таких у нас і досі немає комунізму, – зітхнув він.

– А як же ж зближення села із містом, про яке стільки говорять по телевізору? – закричала Світлана не своїм голосом.

Професор зміркував, що наговорив зайвого, (а те, що його дзвінок до Світлани прослуховують секретні