Мудрі жінки - Людмила Когут
Марія згадала, як одна приятелька, набагато старша за неї, розповідала про своє життя. Вона замолоду розлучилась зі своїм першим чоловіком, який її зрадив. Він не хотів розлучатися, але вона настояла на своєму. Через деякий час вона вдруге вийшла заміж. її перший чоловік одружився також. Минули десятиліття. Чоловік і дружина жили в різних містах, але зустрілися випадково на ювілеї у спільних друзів. Він — зі своєю другою дружиною, вона — зі своїм другим чоловіком. Зараз вони були уже чужі одне одному і могли відверто говорити про все, бо все одно нічого уже не можна повернути. Жінка всі подальші роки свого життя жалкувала, що зробила таку фатальну помилку — зопалу розлучилася з чоловіком. Можливо, він би перехворів своїм почуттям до іншої жінки, їй треба було його зрозуміти, допомогти розібратись у собі, перечекати. Пішли в танець — де й поділися ті десятки років?.. Вони наче й не розлучались. І він, чоловік із красивим сріблом у волоссі, говорить їй: «Як ти могла мене відпустити? Цим вчинком ти зіпсувала мені життя. Я завжди любив тільки тебе». У його очах блищали сльози безсилля і розпачу, бо неможливо повернути життя назад. Інший чоловік та інша жінка спостерігали за парою в танці і розуміли, що розлучення було їхньою найбільшою помилкою. Вони були створені Богом одне для одного. Але це неправильне рішення виправити вже неможливо — життя пройшло повз них.
Треба вміти прощати і розуміти.
Марія згадала цю колись давно почуту історію, і її охопив жах. Вона не хоче через десять-п’ятнадцять років зустріти Миколу і відчути, що серце розривається від любові, а вона вже не може ні притулитись до нього, ні поцілувати, ні покохатись. Ні! Він буде тільки її. Вона не віддасть його нікому!
Єдине, чого вона хотіла, щоб він приїхав і сам розповів їй правду. Рішення вона прийме сама за двох, ні, за трьох, за усю сім’ю. Зрештою, її рішення стосуватиметься чотирьох — вона не може позбавити батька ту гарненьку закарпатську дівчинку. Дівча ще така маленьке, дитині потрібен батько, а потім і сестра. Коли батьки покидають цей світ, залишаються діти — діти одного батька, хоч і різних матерів. Несправедливо рідних сестер не познайомити, не допомогти налагодити стосунки.
Роксолана слухала подругу, затамувавши подих, і дивувалася силі духу своєї подруги. Де й поділась та ревнива жінка, якою Марія була ще вчора. Страх за збереження своєї сім’ї витіснив змію-ревність з душі. Там оселились мудрість, розум і рішучість.
Прийняття будь-якого рішення — правильного чи ні — дає відносний спокій душі, змученій ваганнями і невизначеністю.
Роксолана підсумувала ситуацію рядками із вірша Ліни Костенко:
А треба жити, треба якось жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.Краще не скажеш…
Роксолана схвалила рішучість Марії. Сказала, що це наймудріше рішення у складній ситуації. Єдине, чого подруги не могли передбачити, — це почуттів тієї жінки з Ужгорода. Та й про почуття Миколи до неї вони теж нічого не знали.
…Познайомився Микола з нею десять років тому. Дівчина на узбіччі дороги з Ужгорода до Львова зупиняла попутну машину. Навчалася в університеті і, як більшість студентів, користувалася автостопом, аби заощадити копійчину.
Микола зупинився — удвох їхати веселіше, та й шкода було дівчини, надворі ж бо дощ, вітер. Сіла в кабіну — гарненька, зграбна, чорноволоса. Спитав:
— Циганочко, куди їдеш? Де твій табір?
Вона напівжартом, але сумно відповіла:
— До Львова на навчання. На вихідні приїжджаю додому. От тільки «табору», на жаль, не маю — батьки трагічно загинули в автомобільній аварії. Залишилась у мене тільки бабуся, стара і немічна. От і доводиться приїздити у вихідні, щоб допомогти їй, а потім їхати назад.
Так усю дорогу їхали, розмовляючи. Була дівчина весела, щебетушка. Незважаючи на нелегкі випробування долі, крізь які вона, така молода і тендітна, пройшла, дівчина встигала все: і вдома помагала, і вчилась добре. Микола підвіз її під гуртожиток. Розпитав, коли їхатиме додому знову, обмінялися номерами телефонів. Микола запропонував:
— Хочеш, я наступного разу, коли їхатиму в Ужгород, візьму тебе попутницею?
Радості дівчини не було меж, бо можна не гаяти час та заощаджувати гроші. Микола за те, що підвіз молоденьку студентку, не взяв ні копійки. У нього не піднялась би рука брати гроші в сироти.
Їхав у рейс через три тижні, зателефонував їй. Так стала вона його попутницею з третього курсу університету до його закінчення. Спочатку віз дівчину зі Львова до Ужгорода, потім відвозив назад. Він так звик до її дзвінкого голосу, її почуття гумору та оптимізму, що, коли в неї не збігалися плани з його рейсом, Миколі чогось не вистачало. Дорога була важкою і довгою. Коли ж із ним їхала Люба, то кілометри минали швидше, хотілося співати.
За два роки Люба стала його дорожнім талісманом. Коли вона проходила переддипломну практику в одній із ужгородських шкіл, Микола приїздив, щоб хоч короткий час побути поруч. Тоді він не жадав її, плекаючи лише платонічні почуття. Люба була молодша за Миколу на п’ятнадцять років, і чоловік вбачав у ній тільки милу дівчину, з якою тепло на душі. Так він принаймні намагався думати, щоб заглушити пісню кохання, яка починала звучати в його душі щораз голосніше і голосніше.
Коли Люба закінчила університет, то він час від часу ще підвозив її, якщо дівчина їхала у справах. Працювала вчителькою. Найчастіше Микола приїздив до Ужгорода — тільки для того, щоб хоч трохи побути з нею. Люба ділилась із ним своїми проблемами,
