Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Меделянський картель хіба не розібрався з тією божевільною стервою?

— Ще до того, Джосі. Послухай мене, добре? Це було, коли вона відчула, що насувається невідворотне, і почала шукати друзів. І ось тоді вона розповіла мені про ту банду... тобто групу під назвою «Ієрархія донів» — чув про таких? Більшість з них — Ямайці.

— Так, Льюїсе. Про «Ієрархію донів» я начуваний.

— Ого. А я й не знав, у курсі ти чи ні. Так ось, вона мені розповіла, як в якийсь момент вони мало не підім’яли під себе весь рекет у Маямі. А потім за місяць фактично зникли.

— І?

— І в Ґризельди, звісно ж, було бажання їх позбутися, але розуму на це бракувало. Та й живої сили, яка впоралася б з вами, ямайцями, теж. Для того щоб з вами порозумітися, їй потрібен був не чоловік, а справжня скеля. Бажано такий, що вже жив би в Штатах і міг швидко активізуватися, і, безумовно, мав би до тієї справи належний інтерес. І цей вилупок, Джозефе, був не ти. Mijo, мені прикро, що ти недооцінив його. Він повернув їй Саут-Маямі[574]. А вона віддала йому Віпера. І тоді він вирішив переграти могутнього Джосі Вейлза. Чекав, коли ти налажаєш. Зайдеш у той притон. Чого ти тоді зірвався?

— Бо я ненавиджу смак сцяків.

— Що?

— Нічо’.

— Ні, ти щось сказав.

— Нічого я, бомбоклат, не сказав, Докторе Лав.

— Один чоловік, Джосі.

— Юбі?

— Юбі.

Вісім

— Чоловіка. Тобто одного з таких чоловіків.

— Як ти дивакувато говориш... Хіба я тобі, сказала, що мій чоловік — один з таких?

— Ви ж сказали, що він — з «Ієрархії донів».

— Не кожен, хто в церкві, — християнин.

— Не впевнена, що до кінця розумію вашу думку.

— Вона не впевнена, що до кінця розуміє мою думку. Ти серйозно? Ти що, завжди так закрутисто говориш? Чи це ти так у білих насобачилася?

— Думаєте, якщо хтось говорить правильною англійською, то це через намагання наслідувати білих?

— Це через намагання наслідувати хоч когось.

— У такому разі, якщо ви говорите недбало, то це означає, що ви справжня Ямайка. Вас це може порадувати: білим ваша говірка набагато миліша на слух, ніж моя.

— Ваша.

— Так, ваша. Справжніх ямайців. Ви всі такі до біса натуральні. І ви... ну ви знаєте. Мені тут, на поверсі, не місце, і мене за це можуть навіть звільнити. Мало того, що я спілкуюся з найближчою родичкою пацієнта, так тепер я ще й влізаю у сварку. Якщо згодом почнуть надходити скарги, мені оголосять догану, якщо взагалі не звільнять. Я справді сподіваюся, що він одужає.

— Хоч’ сказати, що ні разу не бачила бандита? Нащо тобі здалося на нього дивитися?

У неї погляд такий, ніби їй і справді це не байдуже. Брови трохи підняті, рот злегка розтулений, — схоже, її дійсно розбирає цікавість. Мені б повстати проти її зарозумілості, але їй, здається, справді хочеться знати. А в мене немає жодної правдоподібної відповіді. Можливо тому, що мені самій нічого не відомо. Вона встає й відходить від ліжка до вікна. День просто нікудишній. І це такий березень?

— Я не уявляю нікого в цілому світі, кого б я хотіла бачити, — каже вона.

— Я розумію.

— Звідки ти родом?

— З Гейвендейлу.

— Тоді ти точно не знаєш. І зблизька їх нікого не бачила.

— Ні.

— Ну... воно й зрозуміло. Дивишся і розмовляєш, ніби ми тут у зоопарку, а він — горила. Саме час засміятися, таке воно кумедне. Ця гризня між «Ієрархією донів» і «Шторм-групою» кипить уже давно.

— Але нащо переносити її сюди?

— Тобто? А куди ж іще? Тут же сті’ки людей хтять наркоти.

Вона дивиться на мене з виглядом матері, що втрачає терпіння зі своїм дитям. Я хочу сказати, що не якась там ідіотка, але натомість мовчки підходжу до вікна і стаю поруч із нею.

— Хоча тепер воно вже майже скінчилося.

— Що скінчилося? — вимовляю я так тихо, що вона навряд чи мене й чує.

— Всі ці вбивства.

— Як ви знаєте?

— Не так багато лишилося людей, щоб їх убивати. А Джосі Вейлза скоро запроторять в америкосівську тюрму, і надовго. Я зразу це зрозуміла, щойно дізналася.

— А я й не знала, що він у тюрмі.

— Та що ти взагалі знаєш про Ямайку? Там усі газети тільки й писали, що про Джосі Вейлза. Сама читала. Щодня, нові згадки про суд, про слухання, про свідків, про показання, про Таємну раду. Про всіх тих, кого він убив, і як Америка хоче його до себе дістати. Ввімкнеш телик, а там навіть в американських новинах розказують тільки про нього, наче він якась кінозірка. Все Джосі Вейлз, Джосі Вейлз, Джосі Вейлз і... З тобою все добре? Господи Ісусе, дівчино, ти... Я тебе тримаю... Тримаю...

Я киваю і раптом зауважую, що сиджу на стільці біля ліжка отого «дона». Навіть з голови вилетіло, як я туди дісталася, хоча свідомості не втрачала.

— З тобою все добре?

— Води не тре’.

— Га?

— Це в серіалах людям завсігди підсовують воду і кажуть всяку фіґню.

— От дідько! Дівчинко моя, це ти чо’о, свідомість втратила й почала балакать по-ямайськи? Отакої!

— Та ні, я не втрачала свідомості.

І тут вона починає реготати, та так голосно, що як би не прийшов до тями отой її «ієрархічний дон». Регіт переходить у сміх, потім — у смішок, потім її груди просто беззвучно підіймаються. Щось мені підказує: в якийсь момент я перестала бути для неї об’єктом сміху.

— То коли ти востаннє тринділа по-ямайськи?

— Та я по-ямайськи триндю весь... А знаєте... знаєш коли? Минулого тижня, коли той квадратний бомбоклат, що заправляє «Райт рейдом» у Бронксі, спитав, як високо під спідницею в мене закінчуються білі панчохи.

— От бомбоклат! А ти ему чо’ сказала?

— Дальше, ніж ти зможеш дотягтися, квадратний шмат лайна.

Голова вже ніби не паморочиться. Здається. Точно навіть не знаю, чого мені стало