Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Невже ви не пишаєтеся сином? — запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд.

— Ні,— відказав я. — Він мало не вбив свою матір.

— Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика?

— Ні,— сказав я.

Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв.

Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов, — дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар.

— Ну, як вона?

— Усе гаразд. Ви дивилися? — Він мав стомлений вигляд.

— Я бачив, як ви зашивали. З вигляду розріз дуже довгий.

— Ви так гадаєте?

— Еге ж. А шрам потім згладиться?

— Аякже.

Трохи згодом викотили ноші на коліщатах і дуже швидко повезли їх коридором до ліфта. Я пішов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її завезли в палату й поклали на ліжко. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті вже чекала сестра. Я підвівся й став обіч ліжка. В палаті було темно. Кетрін простягла руку.

— Привіт, любий, — сказала вона. Голос її був дуже кволий і стомлений.

— Привіт, серденько.

— То що там за дитина?

— Чш-ш… не розмовляйте, — сказала сестра.

— Хлопчик. Він довгий, товстий і темний.

— З ним усе гаразд?

— Так, — сказав я. — Гарний хлопчина.

Я помітив, що сестра якось дивно поглянула на мене.

— Я така зморена, — сказала Кетрін. — Та й болить усе страшенно. Ну, а як ти, любий?

— Усе чудово. Не розмовляй.

— Ти був такий добрий до мене. Ой любий, як у мене страшенно все болить. А на кого він схожий?

— Він схожий на облупленого кроля із зморшкуватим старечим личком.

— Вам доведеться вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не можна розмовляти.

— Я буду за дверима.

— Ти йди попоїж.

— Ні. Я буду за дверима. — Я поцілував Кетрін. Вона була дуже бліда, квола і зморена. — Можна вас на кілька слів? — обернувся я до сестри.

Вона вийшла зі мною в коридор. Я одвів її далі від дверей.

— Що з дитиною? — спитав я.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Вона була нежива.

— Вона була мертва?

— Не могли нічого зробити, щоб вона почала дихати. Пуповина затяглась навколо шиї чи щось там таке.

— Отже, вона мертва

— Так. Дуже прикро. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знаєте.

— Ні,— сказав я. — Ну, йдіть уже до мадам.

Я сів на стілець перед столиком, над яким висіли на защіпках рапортички сестер, і поглянув за вікно. Та не побачив там нічого, крім темряви й скісного дощу в смузі світла з вікна. То ось воно як. Хлопчик був мертвий. Отож-бо лікар і мав такий стомлений вигляд. Але навіщо ж вони робили з ним оте все там у кімнаті? Мабуть, сподівалися, що він оживе й почне дихати. Я не вірив у бога, одначе волів би, щоб його охрестили. Та що, як він ні разу й не дихнув? А так воно й є. Він і не жив зовсім. Ото тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там брикає. Але останній тиждень уже не відчував. Може, він усі ті дні вже був задушений. Бідолашне маля. О чорт, краще б мене самого отак задушило. Ні, не краще. А проте, хоч не було б усіх цих смертей, які треба пережити. Тепер і Кетрін помре. Ось що тобі судилось на цьому світі. Ти помираєш. Помираєш і навіть не знаєш, до чого воно все. Просто не встигаєш дізнатися. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і досить тобі хоч раз схибити, як тебе вбивають. Або вбивають просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж насилають на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вбивають. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють.

Колись у лісовому таборі я поклав зверху на багаття трухляву колоду, повну мурашні. Коли вона зайнялася, мурахи повилазили назовні й спершу посунули до середини, де був огонь, та потім повернули й усі кинулись до краю колоди. Геть обліпивши його, вони почали падати в багаття. Деякі вибиралися звідти, обпалені й сплющені, і повзли геть, самі не знаючи куди. Але решта так само сунула до вогню, а тоді повертала назад, і юрмилася на холодному кінці колоди, і рано чи пізно падала у вогонь. Пригадую, я подумав тоді, що то неначе кінець світу й що мені трапилась чудова нагода стати месією — досить тільки забрати колоду з багаття й кинути геть, щоб мурашня змогла злізти на землю. Та замість того я лише виплеснув на колоду воду з бляшаного кухля, щоб налити туди віскі, а тоді вже розвести його водою. Мабуть, та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.

Отже, я сидів у коридорі й чекав, коли мені скажуть, як там Кетрін. Але сестра все не виходила, і трохи згодом я підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і зазирнув до палати. Спершу я нічого не бачив, бо в коридорі яскраво світили лампи, а в палаті було темно. Потім побачив сестру, що сиділа коло ліжка, і голову Кетрін на подушці, і всю її, таку пласку під простиралом. Сестра приклала палець до уст, тоді встала і підійшла до дверей.

— Як вона? — спитав я.

— Усе гаразд, — відказала сестра. — Ви підіть повечеряйте, а тоді, як