Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Він поїхав до Петер… а втім, я не знаю, — сказав П'єр.

— Ну, та це однаково, — промовив князь Андрій. — Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.

П'єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ще що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П'єр, застиглим поглядом дивився на нього.

— Слухайте, пам'ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі, — сказав П'єр, — пам'ятаєте про..?

— Пам'ятаю, — квапливо відповів князь Андрій, — я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу простити. Я не можу.

— Хіба можна це порівнювати?.. — промовив П'єр. Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:

— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти sur les brisees de monsieur[553]. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю… про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..

П'єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.

Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П'єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П'єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім'я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія.

За обідом мова зайшла про війну, наближення якої вже ставало очевидним. Князь Андрій не замовкаючи говорив і сперечався то з батьком, то з Десалем, швейцарцем-вихователем, і здавався жвавішим, ніж звичайно — тією жвавістю, моральну причину якої так добре знав П'єр.

XXII

Цього ж вечора П'єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П'єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії Дмитрівни.

— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кириловича, — сказала вона.

— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано, — сказала Марія Дмитрівна.

— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні, — сказала Соня.

Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.

— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього, — звернулась вона до П'єра. — І лаяти її духу невистачає, така безпорадна, така безпорадна!

Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П'єр), стояла посеред вітальні. Коли П'єр з'явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.

П'єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.

— Петре Кириловичу, — почала вона говорити швидко, — князь Волконський був вам другом, він і є вам друг, — поправилась вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше). — Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас…

П'єр мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душ! своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.

— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост… простив мені. — Вона замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.

— Так… я скажу йому, — промовив П'єр, — але… — Він не знав, що сказати.

Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П'єра.

— Ні, я знаю, що всьому кінець, — сказала вона поспішно. — Ні, цього не може бути ніколи. Мене мучить лише зло, яке я йому заподіяла. Скажіть тільки йому, що я прошу його простити, простити, простити мені за все… — Вона затрусилася усім тілом і сіла на стілець.

Ще ніколи не спізнане почуття жалості переповнило П'єрову душу.

— Я скажу йому, я все ще раз скажу йому, — промовив П'єр, — але… я бажав би знати одно…

«Що знати?» — спитав Наташин погляд.

— Я бажав би знати, чи любили ви… — П'єр не знав, як назвати Анатоля і почервонів, згадавши про нього, — чи любили ви цю погану людину?

— Не називайте його поганим, — сказала Наташа. — Але я нічого, нічого не знаю… — Вона знову заплакала.

І ще більше почуття жалості, ніжності і любові охопило П'єра. Він чув, як під окулярами його текли сльози, і сподівався, що їх не помітять.

— Не будемо більше говорити, мій друже, — сказав П'єр.

Таким чудним раптом здався Наташі цей його лагідний, ніжний, задушевний голос.

— Не будемо говорити, мій друже, я все скажу йому; але про одно прошу вас — вважайте мене своїм другом, і коли вам потрібна допомога, порада, просто треба буде вилити свою душу будь-кому — не тепер, а коли у вас ясно буде на душі, — згадайте про мене. — Він узяв і поцілував її руку. — Я щасливий буду, якщо спроможний буду… — П'єр збентежився.

— Не говоріть зі мною так; я не варта цього! — вигукнула Наташа і хотіла піти з кімнати, але П'єр затримав її за руку. Він знав, що йому треба ще щось сказати їй. Але коли він сказав це, він здивувався сам зі своїх слів.

— Перестаньте, перестаньте, ціле життя попереду для вас, — сказав він до неї.

— Для мене? Ні! Для мене все пропало, — сказала вона соромливо і самопринижено.

— Усе пропало? — повторив він. — Якби я був не я, а найвродливіший, найрозумніший і взагалі найкращий чоловік у світ! і був би вільний, я б цієї ж хвилини на колінах просив би руки і любові вашої.

Наташа вперше після багатьох днів заплакала слізьми вдячності та зворушення і, глянувши на П'єра, вийшла з кімнати.

П'єр теж слідом за нею майже вибіг до передпокою, стримуючи сльози зворушення і щастя, що душили його; не попадаючи в рукави, одягнув шубу і сів у сани.

— Тепер куди накажете? — спитав кучер.

«Куди? — спитав себе П'єр. — Куди ж можна їхати тепер? Невже до клубу чи в гості?» Усі люди здавались такими жалюгідними, такими убогими порівняно до того почуття зворушення і любові, яке він переживав; порівняно