Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Я мушу з вами, панове, попрощатися, – сказав пан Лонгинус.

– Це чому? Ви далеко? – запитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького, братушко, на сповідь. Душу грішну треба очистити.

Сказавши так, пан Лонгинус квапливо покрокував до замку, а друзі повернули до валів. Скшетуський і Володийовський мовчали як убиті, Заглоба ж рота не закривав ні на хвилину:

– Клубок застряг у горлянці і ні туди ні сюди. От не думав, що так шкода мені його буде. Нема на світі людини доброчеснішої! Нехай спробує хто заперечити – негайно в пику дістане. О Боже, Боже! Я думав, каштелян бєльський вас удержить, а він тільки масла в огонь підлив. Чорт приніс єретика цього! «В історії, каже, буде записане ваше ім’я!» Нехай його ім’я запишуть, та тільки не на Лонгиновій шкірі. Чого б йому самому не вирушити? Либонь у кальвініста паршивого, як у них в усіх, на ногах по шість пальців – йому і крокувати легше. Ні, панове мої, світ усе гіршим робиться, і не даремно, видно, ксьондз Жабковський швидкий кінець світу пророкує. Давайте-но посидимо трохи біля валів та підемо в замок, щоб товариством приятеля нашого хоча б до вечора насолодитися.

Одначе Підбийп’ятка, висповідавшись і причастившись, решту дня провів у молитвах і з’явився лише ввечері перед початком штурму, що був одним із найжахливіших, тому що козаки вдарили саме в ту хвилину, коли війська з гарматами та повозами перебиралися на свіжонасипані вали. Спочатку здавалося, незначні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної ворожої раті. Захисники фортеці змішалися з ворогом – свій свого не міг відрізнити – і тричі так між собою стиналися. Хмельницький напружив усі сили, позаяк і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм буде останнім і надалі вони мають намір лише голодом виснажувати обложених. Але всі атаки протягом трьох годин було відбито з величезною втратою для нападників: пізніше рознеслася чутка, начебто в цій битві полягло близько сорока тисяч ворожих воїнів. І вже достеменно відомо, що після бою цілу купу прапорів було кинуто до ніг князя, – то був насправді останній великий штурм, після якого ще сутужніші часи настали, коли обложники підкопувалися під вали, викрадали повози, безупинно стріляли, коли прийшли лихо та голод.

Невтомний Ярема негайно по закінченні штурму повів падаючих із ніг жовнірів на вилазку, що закінчилася новим погромом ворога, – і лише після цього тиша охопила обидва табори.

Ніч була тепла, але похмура. Чотири чорні постаті безшумно й обережно посувалися до східного краю валу. То були пан Лонгинус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі гарненько сховайте, щоб порох не відволожився, – шепотів Скшетуський. – Дві корогви всю ніч стоятимуть напоготові. Вистрілите – примчимося на поміч.

– Темно, хоч око виколи! – пробурмотів Заглоба.

– Воно й ліпше, – сказав пан Лонгинус.

– Ану, тихо! – перебив його Володийовський. – Я щось чую.

– Дурниця – умираючий який-небудь хрипить!..

– Головне, вам до діброви добратися…

– Господи Ісусе! – зітхнув Заглоба, тремтячи як у лихоманці.

– Через три години почне світати.

– Пора! – сказав пан Лонгинус.

– Пора, пора! – притишивши голос, повторив Скшетуський. – Ідіть з Богом!

– З Богом! З Богом!

– Прощавайте, братове, і простіть, коли перед ким винний.

– Ви винний? О Господи! – вигукнув Заглоба, кидаючись йому в обійми.

І Скшетуський із Володийовським по черзі поцілували друга. У цю хвилину лицарі не змогли стримати ридань, які рвалися з грудей. Сам лише пан Лонгинус залишався спокійним, хоча і був до глибини душі розчуленим.

– Прощавайте! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до гребеня валу, спустився в рів; через хвилину його чорна тінь показалася на іншому краю рову, і, востаннє пославши товаришам прощальний привіт, пан Лонгинус сховався в мороці.

Між дорогою на Залощиці та битим шляхом, що вів із Вишневця, тяглася діброва, яку перетинали вузькі галявини і котра переходила в бір, старий, густий і безкрайній, що йшов кудись далеко, далі Залощиць, – туди й вирішив пробратися Підбийп’ятка.

Шлях цей був дуже небезпечний: щоб досягти діброви, належало пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгинус навмисно вибрав цю дорогу, тому що в таборі вночі вертілося найбільше людей і вартові менше придивлялися до подорожніх. Утім, на всіх інших дорогах і стежинках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, котрі регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Іти ж через луги й далі берегом Гнізни нічого було й думати: там від сутінків до світанку на вигонах не стуляли очей татарські конопаси.

Ніч була тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не те що людину, навіть дерево розгледіти було важко. Обставина ця була для пана Лонгинуса сприятливою, хоча, з другого боку, йти доводилося дуже повільно та обережно, щоб не втрапити в яку-небудь із ям або окопів, розкиданих по всьому ратному полю, покопаному польськими і козацькими руками.

Так він дістався другої лінії валів, що були залишені лише перед настанням ночі, і, переправившись через рів, попрямував крадькома до козацьких апрошів і шанців. Поблизу їх постояв і прислухався: шанці були порожні. У вилазці, що була за штурмом, Ярема витіснив звідтіля козаків: хто не поліг, сховався в таборі. На схилах і гребенях насипів у великій кількості лежали трупи. Пан Лонгинус раз у раз спотикався об нерухомі тіла, переступав їх і йшов далі. Часом слабкий стогін або подих давали знати, що деякі з лежачих іще живі.

Великий простір за валами, що тягся до першого ряду окопів, викопаних іще регіментаріями, теж було засіяно тілами полеглих. Ям і канав тут було ще більше, і через кожні півсотні кроків стояли земляні прикриття, у темряві схожі на стоги сіна. Але і землянки ці були порожні. Усюди панувала мертва тиша, ні вогника, ні живої душі – лише бездиханні тіла там, де був колись майдан.

Пан Лонгинус ішов уперед, шепочучи молитву за душі полеглих. Шуми польського табору, що супроводжували його аж до других валів, затихали, губились у віддаленні, поки не завмерли зовсім. Лицар зупинивсь і востаннє подивився назад.

Але розгледіти він майже вже нічого не зміг, тому що вогнів у таборі не було зовсім; одне лише віконце в замку тьмяно мерехтіло, немов зірочка, яка то покажеться, то сховається за хмарами, немов світлячок у ніч на Івана Купала, що спалахує і гасне поперемінно.

«Брати мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгинус.

І туга важким каменем лягла на серце, стисла дихання.