Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Дивіться, високоповажні панове, – говорив староста, – пора, настав час сповістити його величність короля.
– Лихо вже, як пес, вишкіряє зуби, – відповідав невеличкий лицар.
– А що буде, коли коней з’їмо? – сказав Скшетуський.
Так перемовляючись, дійшли до князівських наметів, що стояли біля правого краю валу; біля наметів юрмилося більше десятка кінних розсильних, завданням яких було розвозити по табору накази. Коней їхніх годували скришеною в’яленою кониною, тож вони, від цього постійно страждаючи нутром, збрикували і ставали дибки, нізащо не бажаючи стояти на місці. І так усі коні в усіх корогвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, стадо кентаврів або грифів несеться по полю, більш повітря, ніж землі торкаючись.
– Князь у наметі? – запитав староста в одного з гінців.
– У нього пан Пшиємський, – відповів той.
Собєський увійшов першим, не доповівшись, а четверо лицарів залишилися перед наметом.
Але в найскорішім часі запона відкинулась і висунув голову Пшиємський.
– Князь негайно бажає вас бачити, – сказав він.
Заглоба ввійшов у намет, повний райдужних надій, бо думав, що князь не захоче кращих своїх лицарів посилати на вірну загибель, одначе ж він помилився: не встигли друзі поклонитись, як Ярема мовив:
– Казав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я лише схвалити можу цей благий намір. Ніщо не є занадто великою жертвою для вітчизни.
– Ми прийшли просити дозволу вашої ясновельможності, – відповів Скшетуський, – тому що тільки ви, ясновельможний князю, життям нашим розпорядитися маєте право.
– Так ви всі четверо йти хочете?
– Ваша ясновельможність! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть – не я; Бог свідок: я сюди не похвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то для того лише, щоб ні в кого не закралося підозри, начебто Заглоба боягуз. Пан Скшетуський, Володийовський і пан Підбийп’ятка з Мишікишок – найдостойніші мужі, але і Бурляй, що від моєї руки упав (про інші подвиги помовчу), теж великий був воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тому думаю, що в мистецтві лицарському я їм не поступлюсь. Але одна справа – хоробрість, а зовсім інша – безумство. Крилами ми не наділені, а по землі не пробратися – це ясно як Божий день.
– Значить, ви не йдете? – запитав князь.
– Я сказав: не хочу йти, але що не йду, не говорив. Позаяк уже Господь одного разу покарав мене, цих лицарів у друзі призначивши, виходить, я зобов’язаний цей хрест нести до скону. А туго прийдеться, шабля Заглоби ще придасться… Одного тільки не можу зрозуміти: яка буде користь, якщо ми всі четверо головами накладемо, тому уповаю, що ваша світлість погибелі нашої допустити не захоче і не дозволить зробити таку нерозсудливість.
– Ви вірний товариш, – відповів князь, – досить шляхетно з вашого боку, що друзів залишати не бажаєте, але уповали ви на мене дарма: я вашу жертву приймаю.
– Усе пропало! – буркнув Заглоба й зовсім засмутився.
У цю хвилину до намету ввійшов Фірлей, каштелян бєльський.
– Ясновельможний князю, – сказав він, – мої люди схопили козака, який говорить, що нині вночі штурм призначено.
– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готово; нехай тільки з насипанням нових валів поквапляться.
– Уже закінчують.
– Це добре! – сказав князь. – До вечора переберемося.
І потім звернувся до четвірки лицарів:
– Після штурму, якщо ніч видасться темною, найкращий час виходити.
– Як так? – здивувався каштелян бєльський. – Ваша ясновельможність вилазку готує?
– Вилазка своєю чергою, – сказав князь, – я сам поведу загін; зараз не про те мова. Ці лицарі беруться прокрастися через ворожий стан і повідомити короля про наше становище.
Каштелян, вражений, широко розкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.
Князь вдоволено посміхнувся. Була за ним така слабкість: любив Ярема, щоб захоплювалися його людьми.
– О Господи! – вигукнув каштелян. – Виходить, іще не перевелися такі душі на світі? Нехай простить мене Бог! Я вас од цього сміливого заходу відговорювати не буду!..
Заглоба почервонів од злості, але промовчав, тільки засопів, як ведмідь, князь же, помізкувавши, звернувся до друзів із такими словами:
– Не хотілося б мені, одначе, марно вашу кров проливати, і всіх чотирьох разом відпустити я не згоден. Спочатку нехай один іде; козаки, якщо його вб’ють, не забаряться відразу ж похвалитись, як уже зробили колись, скаравши на горло мого слугу, якого схопили під Львовом. А тоді, коли першому не поталанить, піде другий, а потім, у разі потреби, і третій, і четвертий. Але, може, перший пробереться благополучно – навіщо тоді інших без потреби посилати на погибель?
– Ваша ясновельможність… – перебив князя Скшетуський.
– Така моя воля і наказ, – твердо сказав Ярема. – А щоб не було поміж вами суперечки, призначаю першим іти тому, хто викликався перший.
– Це я! – вигукнув, просяявши, пан Лонгинус.
– Нині після штурму, якщо ніч видасться темна, – повторив князь. – Листів до короля ніяких не дам; що бачили, пане, те і розповісте. А як знак візьміть цей перстень.
Підбийп’ятка з поклоном прийняв перстень, а князь стиснув голову лицаря обома руками, потім поцілував кілька разів у чоло і сказав із хвилюванням:
– Близькі ви моєму серцю, немов брат рідний… Нехай береже вас на шляху вашому Вседержитель і цариця небесна, воїне Божий! Амінь!
– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бєльський.
У князя сльози стояли в очах, – от хто щирий був батько солдатам! – та інші розплакались, а в Підбийп’ятки дрож піднесення пробіг по тілу і вогонь запалав у всякій жилці; зраділа ця чиста, смиренна і геройська душа, зігріта надією швидкої жертви.
– В історії записане буде ім’я ваше! – вигукнув каштелян бєльський.
– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine,[207] – промовив князь.
Лицарі вийшли з намету.
– Тьху, щось мені горлянку схопило й не відпускає, а в роті гірко, як від полину, – сказав Заглоба. – І ці все гатять, побий їх грім!.. – додав він, указуючи на задимлені козацькі шанці. – Ох, важко жити на світі! Що, пане Лонгин, тверде ваше рішення
