Джерело - Айн Ренд
— Бутерброди із шинкою і швейцарським сиром на житньому хлібі.
— Пітере, що за жахлива звичка харчуватися! Зачекайте хвилину. Пітере, тобі таке не можна. Це шкідливо для тебе. З'їж свіжого салату. І в цей час доби кави краще не пити. Американці п'ють забагато кави.
— Гаразд, — погодився Кітінґ.
— Принесіть, будь ласка, чай і салат… І ніякого хліба до салату — ти погладшав, Пітере, — кілька дієтичних крекерів, будь ласка.
Кітінґ почекав, поки пурпурова уніформа віддалилася і благально запитав:
— Я змінився, Кеті, адже так? У мене дуже поганий вигляд? — Навіть зневажлива відповідь покращила б особистий контакт.
— Що? А, так, напевно. Ти ведеш нездоровий спосіб життя. Але американці взагалі не розуміються на раціональному харчуванні. Звісно, чоловіки занадто переймаються своєю зовнішністю. Вони марнославніші за жінок. А жінки насправді беруть на себе відповідальність за всю продуктивну працю зараз, і саме жінки роблять цей світ кращим.
— А як зробити цей світ кращим, Кеті?
— Ну, якщо ти маєш на увазі визначальний чинник, то це, звісно, економіка…
— Ні, я… Я не про це запитую… Кеті, я дуже нещасний.
— Мені прикро це чути. Зараз стільки людей на це скаржаться. Це тому, що ми живемо у перехідний період, і люди не можуть знайти свого місця в світі. Але ж ти, Пітере, завжди мав такий оптимістичний підхід до життя.
— Ти… ти пам'ятаєш, який я був?
— Господи, Пітере, ти говориш так, наче це було шістдесят п'ять років тому.
— Але ж відтоді стільки всього сталося. Я… — він наважився говорити відкрито; він мусив це зробити; прямолінійність здавалася виходом. — Я був одруженим. Потім розлучився.
— Так, я читала про це. Я зраділа, коли ти розлучився. — Він нахилився вперед. — Якщо твоя дружина була такою жінкою, що воліла вийти заміж за Ґейла Вайненда, тобі пощастило, що ти її позбувся.
Вона вимовила цю фразу із властивою їй категоричністю. Він мусив визнати: за її словами нічого не приховувалося.
— Кеті, ти дуже тактовна і добра… але перестань… — сказав він, і зненацька перелякано зрозумів, що вона не вдає. — Перестань вдавати… Скажи мені, що ти подумала про мене, коли… кажи, що думаєш… Я не проти… Я хочу це почути. Невже ти не розумієш? Я почуватимуся краще, якщо це скажеш мені ти.
— Пітере, ти ж не хочеш, щоб я почала тебе обвинувачувати? Я сказала б, що це марнославство, якби це не було так по-дитячому.
— Що ти відчувала — того дня, — коли я не прийшов і коли ти дізналася, що я одружився? — Він не розумів, що підштовхує його бути таким грубим, але нічого іншого йому не залишалося. — Кеті, ти страждала?
— Так, звісно, я страждала. Усі молоді люди так реагують за таких ситуацій. До того ж це здавалося нерозумним. Я плакала і викрикувала якісь жахливі слова дядькові Еллсворту, йому довелося викликати лікаря, який дав мені заспокійливе, а за кілька тижнів я зомліла просто на вулиці, без жодних причин, мені було дуже соромно. Думаю, всі через це проходять, це наче кір. То «чому ж я мусила бути винятком?» — як сказав дядько Еллсворт. Він подумав, що й не знав про те, що існує дещо гірше за живу пам'ять про біль: мертвий спогад. І, звісно, ми знали, що для нас так краще. Не можу уявити себе твоєю дружиною.
— Не можеш уявити цього, Кеті?
— Тобто ти не створений для родини. У нас нічого не вийшло б, Пітере. Я теж не створена для сімейного життя. Я надто себелюбна і вузькочола. Звісно, я розумію, що ти відчуваєш зараз, і я поважаю твої почуття. Це дуже по-людському, що ти відчуваєш каяття, адже ти, як-то кажуть, покинув мене. — Він скривився. — Тепер ти розумієш, яка це безглузда балачка. Для тебе природно відчувати невеличке каяття — це нормальний рефлекс, але погляньмо на ситуацію об'єктивно. Ми дорослі розумні люди, нічого аж такого серйозного не сталося, ми не можемо змінити себе, бо такі вже ми є, лише здобуваємо досвід і йдемо далі.
— Кеті! Ти ж не обговорюєш проблему якоїсь грішної дівчини. Ти говориш про себе.
— А хіба є якась суттєва різниця? Усі мають однакові проблеми й однакові почуття.
Вона відламала шматочок хліба із крес-салатом, і він зауважив, що його замовлення теж принесли.
Він підніс виделку до салату і змусив себе відкусити шматочок сірого дієтичного крекера. Він подумав, як дивно втратити навички автоматичного споживання їжі та змушувати себе їсти, докладаючи зусиль; крекер здавався нескінченним; він не міг його дожувати; він просто рухав щелепами, а жуйки в його роті не зменшувалося.
— Кеті… Усі ці шість років… я уявляв. Як одного дня попрошу пробачити мене. Я можу зробити це зараз, але не буду. Здається… Здається, це марно. Я знаю, що жахливо так казати, але я насправді так думаю. Це було найгірше, що я зробив у своєму житті — але не тому, що я завдав тобі, так, я завдав тобі болю, Кеті, й можливо, більшого, ніж ти сама усвідомлюєш. Але це не найбільша моя провина… Кеті, я хотів одружитися з тобою. Це єдине, чого я справді хотів. І цей гріх не можна пробачити — те, що я не зробив того, чого справді хотів. Я вчинив так брудно, безглуздо і жахливо, це просто безумство, тому що в цьому немає жодного сенсу, ні гідності, нічого, крім болю — і болю марного… Кеті, чому вони завжди втовкмачують нам, що занадто легко і негідно робити те, що ми хочемо, і що ми повинні бути дисципліновані, стримувати себе? Це найважче у світі — робити те, що хочеш. І для цього потрібна надзвичайна мужність. Я маю на увазі те, чого ми насправді хочемо. Так, як я хотів одружитися з тобою. Не так, як я хотів переспати з якоюсь жінкою чи напитися, чи побачити своє ім'я в газетах. Це навіть не бажання, це те, що ми робимо, щоб позбутися своїх бажань — тому що це величезна відповідальність по-справжньому чогось прагнути.
— Пітере, те, що ти кажеш — дуже огидно й егоїстично.
— Можливо. Я не знаю. Я завжди казав тобі правду. Про все. Навіть якщо ти не запитувала. Я мусив.
— Так, це правда. Це була похвальна риса. Ти був чарівним хлопцем, Пітере.
У нестямній люті він подумав, що його дратує цей зацукрований мигдаль на вітрині. Мигдалини були білі й зелені; вони не мали права бути білими і
