Джерело - Айн Ренд
Зараз він повільно йшов просяклими вологою вулицями. Поглянув угору й побачив порожнечу там, де були башти знайомих будівель; це не скидалося на туман чи хмару, здавалося, що важке сіре небо спричинило масштабну, беззвучну руйнацію. Вигляд будинків, поглинутих небом, завжди його непокоїв. Він потупив очі та пішов далі.
Насамперед зауважив черевички. Зрозумів, що мусить знати цю жінку в обличчя, але інстинкт самозбереження не дозволяв йому підвести голову та змушував і далі дивитися на взуття. Це були коричневі «оксфордські» туфлі без підборів, образливо доречні, надто лискучі на брудному асфальті, презирливі до дощу і до краси. Далі його очі вихопили коричневу спідницю, приталений жакет, добротний і строгий, наче форма, руку в дорогій, але продірявленій на пальці, рукавичці, безглузду брошку на вилозі жакета — у формі кривоногого мексиканця у вкритих червоною емаллю штанях — незграбна спроба додати костюму зухвалості; побачив тонкі вуста, окуляри, очі.
— Кеті, — сказав він.
Вона стояла біля вітрини книжкового магазину; її погляд наче вагався між упізнаванням його і читанням назви книжки, що вона її розглядала; потім, таки признавши його, вона розтягнула вуста в усмішці, але знову звернула погляд на назву книжки, дочитала її, уважно вдивляючись. Затим її очі повернулися до Кітінґа. Вона знову доброзичливо всміхнулася; не прикриваючи усмішкою гіркоти, і не привітно, просто доброзичливо.
— Невже це Пітер Кітінґ… — мовила вона. — Привіт, Пітере.
— Кеті… — він не спроможний був ані простягнути їй руки, ані підійти ближче.
— Нічого собі — зустрітись отак з тобою в Нью-Йорку, наче в якомусь провінційному містечку, хоча і без його переваг. — Голос її був напрочуд спокійним.
— Що ти тут робиш? Я думав… Я чув… — Він знав, що в неї була хороша робота у Вашингтоні, й вона оселилася там два роки тому.
— Я тут у справах. Завтра мушу повертатися. Не можу сказати, що мене це засмучує. Нью-Йорк здається таким мертвим, таким повільним.
— Радий, що тобі подобається твоя робота… тобто… ти ж це мала на увазі?
— Що я люблю свою роботу? Безглуздо так казати. Вашингтон — це єдине цивілізоване місто в країні. Не розумію, як люди можуть жити деінде. А ти що робиш, Пітере? Нещодавно я бачила твоє ім'я в газеті, там йшлося про щось важливе.
— Я… Я працюю… Ти не дуже змінилася, Кеті, не дуже — тобто твоє обличчя, ти така сама, як і завжди…
— Іншого обличчя в мене немає. І навіщо люди кажуть про зміни, якщо вони не бачилися рік або два? Учора я випадково зустріла Ґрейс Паркер і вона теж почала розводитися про мою зовнішність. Я заздалегідь знала кожне слово, що вона скаже: «В тебе чудовий вигляд. Ти наче й на рік не постаршала, справді, Кетрін». Люди такі провінційні.
— Але… в тебе справді чудовий вигляд… і… я радий тебе бачити…
— Я теж рада тебе бачити. Як там будівельна галузь?
— Я не знаю… Напевно, ти читала про Кортландт… Я будую дільницю Кортландт, будинки…
— О так. Власне про це йшлося. Мабуть, це чудово, Пітере. Робити якусь справу не лише заради прибутку й особистого зиску, а й задля суспільства. Я вважаю, що архітектори повинні припинити загрібати гроші, а присвячувати трохи часу державній роботі та ширшим цілям.
— Чому ж, більшість із них ухопилися б за цю роботу, якби могли, але це одне з найважчих завдань, це закрито для…
— Так-так, я знаю. Просто неможливо пояснити простим людям наших методів роботи, і саме тому ми чуємо всі ці недолугі, нудні скарги. Ти не повинен читати Вайнендових газет, Пітере.
— Я ніколи і не читаю його газет. Що, заради всього святого, це має спільного з… О, я… Я не знаю, Кеті, чому ми про це говоримо.
Він подумав, що вона нічого йому не винна або що вона має право на лють і зневагу; і все ж він міг очікувати від неї особливого ставлення до себе: доказу напруженості під час цієї зустрічі.
Але цього не було.
— Нам справді є про що поговорити, Пітере. — Ці слова надихнули б його, якби вона не вимовила їх так легко. — Але ми не можемо стояти тут увесь день. — Вона подивилася на годинник. — У мене є вільна годинка, може, ти запросиш мене на чашку чаю, тобі теж не зайве було б випити чаю, бо, здається, ти змерз.
Вона уперше прокоментувала його вигляд; сказала це й окинула його байдужим поглядом. Він подумав, що навіть Рорка приголомшили зміни, що з ним сталися.
— Так, Кеті. Це буде чудово. Я… — він шкодував, що першим цього не запропонував; йому слід було це зробити; він хотів би, щоб не вона подумала, як вчинити правильно; не так швидко. — Знайдімо якесь миле, тихе місце.
— Ходімо до «Торпа». Кав'ярня за рогом. У них найсмачніші бутерброди із крес-салатом.
Це вона взяла його за руку, коли вони переходили вулицю, і вона цю руку відпустила на протилежному боці. Зробила це автоматично. Вона й не помітила цього.
На вітрині у кав'ярні «Торп» були тістечка та інші ласощі. Велика ваза із зацукрованим мигдалем у білій та зеленій глазурі, вабила Кітінґа. Пахло помаранчевим сиропом. Приглушене світло утворювало задушливий апельсиновий серпанок; від запаху це світло здавалося липким. Столики були щільно зіставлені разом і занадто маленькі.
Він сів, розглядаючи паперову мереживну серветку на чорній скляній стільниці. Але коли він звів погляд на Кетрін, то зрозумів, що обережність була зайва: вона не помітила його критичних поглядів; вираз її обличчя не змінювався, коли він дивився на неї чи на жінку за сусіднім столиком; здавалося, вона не свідома себе самої.
Найбільше змінилися її вуста, подумав він; вона так міцно стискала їх, що залишалася лише бліда тонка лінія; цей рот був створений для наказів, подумав він, але не для великих чи суворих наказів, а для маленьких, зарозумілих вказівок сантехніку чи дезінфектору. Він побачив тоненькі зморшки в кутиках її очей — шкіра нагадувала папір, що його спершу зіжмакали, а потім розгладили.
Вона розповідала про свою роботу у Вашингтоні, й він понуро слухав. Він не чув слів, а сам лише голос, сухий і скрипучий.
До них підійшла кельнерка в пурпуровій накрохмаленій формі, щоб узяти замовлення. Кетрін протріскотіла:
— Чай і фірмові бутерброди, будь ласка.
Кітінґ сказав:
— Чашку кави. — Він побачив погляд Кетрін, і в раптовій паніці через зніяковіння відчув, що не повинен
