Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».
«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.
Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).
Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він — ані пари з уст! Характерник, чаклун — не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих — ані стогону, ані словечка!..
Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить — що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...
І то була правда.
Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:
— Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...
Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана — грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить — і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків — побратимів своїх...
А хто в муках дві ночі й день на палі конав — невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...
Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків — Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.
І посідає він у цій плеяді п’яте місце.
В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю — знай наших!) «слухав Петро І».
А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...
Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті
СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»
Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, — сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали — на офіційному рівні — і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...
«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» — це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.
«И Ивашко за свои злые дела...»
Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.
Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?
Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на
