Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали медоїда вбивці, гайдуки пана королівського старости і самбірського воєводи. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доля-доленька. А ту долю-недолю, яка кому випаде, і на коні не обскачеш.
Потім їй той карпатський ведмідь навіть снитиметься. А приходячи у її сполохані сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»
Вона не хотіла, щоби її убивали, а тому жахно кричала уві сні й просипалася, охоплена ляком-переляком. Її заспокоювали, запевняючи, що того «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він, поцілений рогатиною замашною, подався до своїх ведмежих праотців — у ті Карпати, де прапрадіди наші спочивають і куди всі ми підемо, як урветься наш земний шлях. У кого який — довгий, або й короткий, яка вже кому планида випаде...».
Але вона довго потім не могла заснути у такій затишній і безпечній самбірській фортеці свого батька, не могла, боячись, що вуйко медоїд з рогатиною в грудях знову з ревом увірветься в її сни і ревітиме, що він їй нічого лихого не заподіє, а «тіко уб’є її». А вона так хотіла жити.
Тоді ще хотіла жити...
...Прокинулася охоплена якоюсь неясною тривогою, що спопеляла її, пожираючи вогнем пекучим і болючим.
Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях... Вона прокинулася... Ні, не прокинулася, а ніби виринула з небуття.
На солом’яній потерусі, що нею була заслана кам’яна підлога башти. Накрита рядниною, вона правила їй за вбогу постіль.
Важко дихала. Серце — як не вискочить, тож мала таке відчуття, що це у її грудях стирчала та страхітлива рогатина. У вухах, у всьому її єстві все ще ревів бурий карпатський ведмідь... На полонині, де його на ловитві й поцілили гайдуки рогатиною в груди...
Схопившись, як вискочивши зі сну свого тяжкого й тривожного, не могла втямити: де вона? У Самборі? Так, так, здалося, в Самборі, на милій батьківщині своїй. О, як би вона дорого заплатила, аби й справді опинитися в Самборі — в дитинстві і юності своїй безхмарній та безтурботній, прокинутися юною графинею, яка тільки-но почала відкривати світ білий...
Здавалась сама собі маленьким зляканим дівчатком, якого батько взяв із собою в Карпати на полювання, куди виїздили вони довгим цугом... Ведмідь, який ревів, намагаючись вирвати з грудей своїх криваву рогатину, вразив її на все життя, і вразив, і нажахав... І навіть у сни її — ще як піддівком була — часто приходив. Ревів, стоячи на задніх лапах, передніми силкуючись з останніх сил вирвати криваву рогатину зі своїх грудей... І казав їй людською мовою:
«Не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе... І підеш ти в ті Карпати, де праотці твої спочивають...»
Охоплена ляком-страхів’ям, вона закричала:
— Дурний ведмедю!!! Це не мене мають убити, а — тебе. Щоби ти пішов до своїх ведмежих праотців у ті Карпати, де пращури спочивають...
Закричала і прокинулась, важко, з хрипом дихаючи... Де вона? Невже й справді в Самборі, у батьковому замку?.. Розплющила очі і побачила низьку склепінчасту стелю вгорі, напівкругле баштове помешкання з дикого каменю, відчула — як ворухнулася — солому під собою, на якій вона заковизла на часинку в тяжкому сні, і все збагнула: та ж вона не в Самборі, дівчатко-курчатко, не в батьковому затишному й безпечному замку, а в Коломні... У башті восьмого ярусу тамтешнього кремля, і не дівчатко-курчатко вона, а повержена російська цариця, ув’язнена в башті, і чекає страти. Рішення Московського Кремля. Як він вирішить, так і буде з нею вчинено. З нею, жінкою молодою, яка ще й не жила у цьому світі, але у неї вже вбили двох чоловіків і третього, коханого, з яким вона так і не встигла повінчатися... Мати маленького синочка, якого повісили на Лобному місці як державного злочинця — чотирьох неповних років. Повісили перед тим Кремлем, у якому вона дев’ять днів — аж цілих-цілих дев’ять днів — царицею була.
...Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях.
Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...
У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.
У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...
До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...
А хотіла заснути — міцним і непробудним сном.
Бажано — вічним.
Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.
Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.
Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...
Заснути, заснути, заснути...
Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.
Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...
А коли не спала, то не жила — жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги,
