Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Анна опустила погляд на затиснутий у руці телефон і згадала, що не вивела смартфон із режиму «В польоті». Вона зайшла в налаштування мобільного й активувала sim-карту. За півхвилини ввімкнувся роумінг, і телефон видав серію тихих вібрувань, сповістивши про шість пропущених дзвінків від Влада. Перший — о восьмій сімнадцять за київським часом, далі — ще п’ять упродовж години. Останній надійшов п’ять хвилин тому.

Анна тихо схлипнула. За мить телефон знову завібрував, цього разу на екрані одне за одним спливли кілька текстових повідомлень.

Влад 08:55

Куди ти зникла?!

Влад 09:01

Поясни, що сталося! Я розмовляв з Ольгою. Нічого не розумію!

Влад 09:04

Не можу добитися до сина. Де ви всі? Що відбувається?!

Анна застигла, схилившись над телефоном, хоча бачила лише розмиту білу пляму. Невдовзі екран згас, а жінка продовжувала тупитися в нього затуманеним поглядом, жуючи нижню губу та не помічаючи, як сльози скрапують на захисну плівку.

Вона просиділа так хвилину, після чого смартфон знову приглушено завібрував. Анна стрепенулася, змахнула сльози та сфокусувалася на екрані. Вібрація не припинялася. Щойно її погляд прояснився, серце важко бухнуло та пропустило удар.

Телефонував Влад.

Першою зринула думка про кількість грошей на рахунку. Чи достатньо для розмови? Роумінг увімкнувся, отже, грошей вистачить на хвилину-дві. А потім: яка розмова?! Що вона йому скаже? Пробач, Владе, я лечу до Бангкока через Пекін, бо… Бо що? Навіть якби хотіла щось сказати, Анна не встигла б розповісти й десятої частини того, що сталося впродовж останніх днів.

Телефон постогнав ще півхвилини, а тоді затих. Анна взялася несамовито кусати губу. Вона мружилася і морщила лоба, так ніби намагалася згадати давно забуту географічну назву чи прізвище актора, якого бачила раз за життя, і ніяк не могла позбутися холодної важкості, що обручами здушувала худі груди.

За хвилину телефон знову завібрував. Коли спалахнув екран, Анна підскочила й ледве приглушила зойк. З якоїсь причини другий дзвінок став більшою несподіванкою, ніж перший. Жінка збентежено витріщалася на смартфон, а потім здогадалася, що Влад отримав повідомлення, що вона на зв’язку. Тому й надзвонює. За хвилину вібрація обірвалася, проте за лічені секунд почалася знову.

Протягом п’яти хвилин Влад Янголь раз за разом набирав дружину.

Після четвертого дзвінка Анна мусила докладати зусиль, щоб не розридатися вголос. Вона стиснула телефон так, що побіліли пальці. Потім спробувала заплющити очі, проте відразу розплющила, бо свідомість умить вималювала їй Влада, що стоїть посеред вогкого бліндажа — у запраній майці, «піксельних» штанах, кросівках на босу ногу, — й уперто втоплює кнопку виклику на сірій від бруду мобілці.

Сьомий виклик був останнім, після нього Влад припинив надзвонювати. Невдовзі по тому на екрані смартфона з’явилося текстове повідомлення:

Влад 09:46

Візьми трубку, будь ласка…

Анна кавкнула. Притулила телефон до губ, пальцями із силою здушила скроні й, зігнувшись, сховала лице в коліна. Спина затряслася від ридань. Окуляри висковзнули з волосся та впали до ніг.

Телефон мовчав.

Тим часом двоє працівників «Altair Air» за стійкою перед виходом до телескопічного трапа завершували приготування до посадки. Збиралася черга, проте Анна сиділа спиною до зали й нічого не помічала. Вона випросталася, лише коли залою очікування розлетілося трансльоване через гучномовець повідомлення:

— Пасажири рейсу ALR 341 компанії «Altair Air», що прямують до Пекіна, будь ласка, пройдіть на посадку до виходу С32. Увага! Оголошується посадка на рейс 341 компанії «Altair Air» до Пекіна. Пасажирів, що летять бізнес-класом, просимо пройти до виходу першими.

Жінка підвелася, втерла сльози, кілька секунд дивилася на сонцезахисні окуляри на підлозі, наче не розуміючи, звідки вони там узялися, потім швидко підняла їх і стала в чергу. Вона все ще тихо схлипувала, коли повз неї до проходу ліворуч від стійки, на моніторі над яким світився напис «BUSINESS CLASS», пройшов чорнявий чоловік у зеленій сорочці. Росіянин. Він демонстративно відвернув голову в інший бік.

Біля стійки жінка подала працівникові авіакомпанії паспорт і посадковий талон. Той ледачо підставив штрих-код під вічко, проте коли сканер пискнув, підняв брови й утупився в монітор. Укотре за день Анні похололо всередині.

— Я можу перевести вас до першого класу, — сказав працівник.

Анна прикипіла очима до паспорта — працівник усе ще тримав його в руці, — й через те не відразу зрозуміла, що він має на увазі.

— Що це означає? — пробелькотала вона.

— Хтось із нашої компанії напартачив, так? — усміхнувся хлопець.

— Я не… — жінка розгубилася, — з вашої компанії?

— Хтось із моїх колег.

— Та ні… Ніби ні.

— У мене стоїть позначка, що вас потрібно перевести до першого класу, якщо там є вільні місця. — Він лише тепер зауважив, що Анна заплакана, й посерйознішав: — Є кілька місць. Я можу вас перереєструвати. Звісно, якщо хочете.

«Британець», — збагнула Анна, а тоді пересмикнула плечима.

— Добре. Реєструйте.

Працівник щось натиснув на клавіатурі, після чого кульковою ручкою виправив вказане на посадковому талоні місце: з 37E на 4K.

— Місце чотири-кей у першому класі. Прошу.

Анна забрала паспорт і пройшла крізь розсувні двері. За крок поперед неї до рукава, що з’єднував лайнер із терміналом, пірнув насуплений молодий хлопець із м’язистим торсом і бородою-лопатою. Крокуючи за ним трапом, Анна нарешті припинила схлипувати. Потім збагнула, що досі тримає в руці телефон. Вона поглянула на темний екран зі слідами губів і подумала, що смартфон краще вимкнути, щоб не розряджати батарею. Хтозна, чи матиме вона час зарядити його в Бангкоці. Проте за секунду до того, як жінка затиснула бокову кнопку, телефон тихо дзизнув, і на екрані сплило смс-повідомлення.

Ольга Данко 09:58

Сумніваюсь, що мої слова тебе зачеплять. Просто хочу, щоб ти знала: я зневажаю тебе. Ти жалюгідна, хоча навряд чи коли-небудь це усвідомиш. Ти не уявляєш, як я жалкую, що ми познайомилися.

Міжнародний аеропорт Дубай Термінал 3, гґейт С32

Працівник компанії «Altair Air», який запропонував Анні Янголь місце в першому класі, стомлено потер пальцями очі й подивився на годинник. 12:22. Вісім хвилин тому з лайнера доповіли, що готові відчалювати. Хлопець зітхнув і вчетверте за останні п’ять хвилин підніс до губів мікрофон:

— Пані Гелен Горовіц, повторюю, пані Гелен Горовіц, що летить до Пекіна рейсом ALR 341, негайно підійдіть до…

— Та годі, — обірвала його напарниця. — Закриваємо ґейт.

Хлопець штрикнув її сердитим поглядом:

— Вона зареєструвалася, і в неї ізраїльський паспорт. Що з нею потім робити, якщо вона не має