Засвіти - Андрій Хімко

Домна, пораючись, дякувала богові за послану їй радість, хоча й тривоги не бракувало: «Як то воно обійдеться? Який рішенець складуть? Вся ж, вважай, чолова старшина сюди з’їдеться нині, долю Івасика вирішуватимуть».

Мотря аж заздрить їй, бо та кілька разів на день миє, зачісує, обпирає Івася. Де ж то з тим упоратися б їй?

— Ти б, Домасю, пари собі шукала,— сказала якось несподівано.— Аж завидки беруть, як ти любиш тих дітей.

Промовчала, та й гості виручили. Першим переступив через поріг кошовий.

— Добридень господині. І тобі, Домашко, і тобі, Орисю,— перехрестився.— Гостей приймайте, коли ласка!

— Приймаємо, приймаємо!.. Просимо за столи зразу, бо світлиця тісна у нас...

— Бачиться мені, як би так партикулярно мовити, ми за короткі часи, хвала Всевишньому, вже вдруге оний поріг переступаємо з тої ж причини,— вступив останнім козацький писар, простираючи запітнілі шкельця окулярів.

— Та ми згодні паки і паки виказувати рекло-слово наше подяки господарям за умноженіє рода козацького і проказати Цвітну і Пісну тріоді за них,— продовжив його мову глухим баритоном низький і широкоплечий січовий ктитор, козак Василь Сом.

Гамір ураз наповнив козацьку хату, а тут ще і новонароджена дала про себе знати зі спаленьки... Малий Івась, насилу виплутавшись з-поміж гущі незвичайних гостей, шмигонув за Домною до кухні і, прикипівши до одвірка, дивився в шпарку на цікаве видовище.

— А мій десь, бачу, забарився,— турботливо сказала Мотря, переставляючи таці на столі.— Всідайтеся ж уже, прошу, всідайтеся.

— Я ось де,— виріс на порозі Кривошапка-Гунда.— Ти ж чому,— гундосив він,— Мотринко, товариство голодом мориш? — почоломкав він дружину.

— Та я ж...— почервоніла Мотря від сорому за той цілунок.

— Гадаю,— перебив їх отець Данило,— перше святий чин хрещення, як годиться, відправимо, а тоді вже до трапези божої приступимо.

Доки в малій світличці сповняли перед образами обряд хрещення, Домна переглядала на столах, доносила страв, питва. Вигляд у неї був і заклопотаний, і радісний, бо попри того, що все виглядало ніби й добре, була й непевність, яка не лишала її: ану ж м’ясиво смажене не смачне, чи печиво з закальцем, ану ж порося, що красувалося із хроном у зубах, обсипане паприкою, підведе їх? Чи риба в сметані несмачною буде?.. Наставили, аж стіл угинався, а вона боялась, що може не вистачити...

Та ось, слава богу, і по обрядові. Першим в чисту хату переступили отець Данило і ктитор Василь Сом, хрестячись.

— На перше місце, ваша милість,— поспішив Гунда-Кривошапко запросити кошового.— А біля батька ви, отче, з паном Василем Сомом.

— Спасибі за честь і вашество, отамане, та я особам духовним рад відступити це місце,— розважливо заперечив кошовий, оглядаючи страви на столі.

— Отрицаюся, ваша милість, отрицаюся, яко же я, раб, та й ктитор ваш, смиренні у господі цій, а ви служиві, то вам і сісти на горноє сідалище годиться уставниче...

Так і мусив кошовий сісти на покуті, а отець Данило і ктитор Василь обік його. Праворуч і ліворуч у них сіли інші козацькі і ратушні слобідські гості зі своїми жінками. Катерина завбачливо сіла поміж Кривошапкою-Гундою і писарем. Отець Данило довго вовтузився у покоївці, знімаючи з себе довгу вцяцьковану рясу та інше обрядове начиння. А коли по тому вернувся, то всі побачили, як заяснів на ньому новий козацький жупан, блискуча розвізерована шабля при боці, поцяцькований кінчик пістоля з-за китайчаного пояса і золочений хрест на тоненькому ланцюжку.

Сідаючи, він по-світськи крекнув, даючи всім зрозуміти, що є отець січовий, козацький, чоловий верхнього, низового та середнього братства вольного. А вже всівшись, якийсь час проказував, склавши руки, молитви, а згодом перехрестився і благословив трапезу. Почавши за померлих і полеглих, за волю і віру християнську во царствіє небесне, він завчено побажав довгого життя шляхетному братству козацькому та посполитому, сукупно міському і рольному люду українському та його фортеці — Січі святій і закінчив:

— Благослови, боже, яствіє сіє і питія сі і нагодуй тілеса наші оними снідями, яко едарами ти наситив єси людей своїх на горі Оливній!.. Не пристращаюсь,— піднявши мідного погаря-кухля з горілкою, продовжував він,— я до напитку цього, ібо писано єсть — чоловіку биті трезвому повсякчас, але заради оказії днешньої вип’ємо за здравіє і многолітство охрещеної раби божої — Софії, що знаймує у гречан мудрість, а в нас вірність, зичливість і любов до ближнього...

Глянувши ще раз на питво у погарі, він підняв його і одним духом вихилив до дна. За ним те ж небарно зробили й інші, примовкнувши. Зате жінки, як одна, лише пригубилися... Та, доки гості примовкло заїдали питво, що таки зразу багатьох врожевило на лиці, господар встиг налити вдруге.

Отець Данило неквапно витерся рушником-обрусиком, перечасував хвилину і, зглянувшись змовницьки з Кривошапкою-Гундою, узявся знову за пугаря:

— По падку цьому обсушимо сосуди сі за здравіє рабів божих: матері — Мотронії і батька — Григора, козака доблія...

І знову, як і перше, випили гості і змовкли коло смачних страв. Та отець Данило, ніби заведений, розповідаючи різні пригоди по вгамуванні голоду, підіймав і підіймав погаря-кухля, виправдуючись то випадком, то оказією, і благословляв, підшукуючи доречних здравниць: то за довголіття кошового та кошовички, писаря та війська, за Січ-матір і її синів — січове братство, а вкінець: «За процвітаніє православія на острашення племенам бусурменським, язичеським і прочая тварі, налізаючій на землю обітовану нашу...»

Аж пізнього вечора, після гучних пісень, троїстих