Марія Стюарт - Стефан Цвейг

сам Господь прагнув цієї похвальної дії і посприяв їй. Нокс, коли в бідолашного миршавого юнака Франциска II, чоловіка Марії Стюарт, потік гній із вуха, спричинивши його смерть, виспівував на амвоні тріумфальних пісень, кажучи, що він «не хотів слухати голосу Бога», а коли Марія де Ґіз, мати Марії Стюарт, померла, він натхненно проповідував: «Нехай нас Господь у своїй великій ласці невдовзі позбавить і решти, хто має в собі кров Валуа. Амінь! Амінь!» У промовах Нокса не чути навіть сліду лагідності й божественної доброти Євангелія, він промовляє так, немов грізно вимахує батогами, його Бог — лише Бог помсти, ревнивий і нещадний, його властива Біблія — лише Старий Заповіт, кровожерний і по-варварському суворий. Грізні проповіді Нокса ненастанно спрямовані проти Моава, Амалика, всіх ворогів народу Ізраїля, яких треба знищити вогнем і мечем, — а отже, і проти ворогів істинної віри, тобто його власної. А коли він лютими словами бичує біблійну царицю Єзавель, його слухачі добре знають, яку володарку він має насправді на увазі. Наче буря, темна й велична, що запинає хмарами ясне небо і тріпотливими блискавками та приголомшливим громом вічно лякає душу, огорнув кальвінізм шотландську землю, і напруга щомиті може розрядитись нищівним руйнуванням.

З таким непомильним і непідкупним чоловіком, що прагне тільки наказувати й мириться тільки з покірною побожністю, неможливі ніякі компроміси; всілякі приманювання і намагання догодити лише посилюють його жорсткість, глузливість та претензійність. Об кам’яну брилу такої самозакоханої впертості розбиваються всі спроби порозуміння. Ті, хто вдає, ніби обстоює Бога, — завжди найбільші вороги миру на землі; гадаючи, ніби вони чують небесне послання, вони абсолютно глухі до кожного слова людяності.

Марія Стюарт не прожила в своїй країні й тижня, як уже була змушена відчути похмуру присутність того фанатика. Перше ніж приступити до володарювання, вона не тільки гарантувала повну свободу віровизнання всім своїм підданим, — що навряд чи означало жертву для її толерантної вдачі, — а й змирилася з законом, який забороняв у Шотландії прилюдну відправу меси, то була болісна поступка прихильникам Джона Нокса, що йому, за його словами, «було б краще, якби в Шотландію прийшло десять тисяч ворогів, ніж знати, що відправили бодай одну месу». Але, зрозуміла річ, побожна католичка, небога Ґізів, зберегла за собою право мати змогу безперешкодно відправляти обряди своєї релігії у власній домашній каплиці, і парламент без дискусій погодився з цією справедливою вимогою. Але тільки-но першої неділі в її домі, в каплиці замку Голіруд, приготувалися до католицької відправи, грізно підступила аж до дверей під’юджена юрба; в служки, що мав нести до вівтаря освячені свічки, їх силоміць вирвали й поламали. Дедалі гучніше ремство вимагало усунути, ба навіть убити «свя­щеника, що обожнює кумирів», лунають дедалі несамовитіші крики проти «сатанинської служби», будь-якої миті може початися штурм церкви у власному домі королеви. На щастя, лорд Морей, хоч і сам оборонець kirk, вийшов назустріч фанатичній юрбі й загородив вхід. Після полохливо закінченої Божої служби він завів переляканого священика цілим до його кімнати; відвертому лиху запобігли, авторитет королеви на превелику силу врятували. Але веселим святам на честь її приїзду, отим joyousities, як люто глузував із них Нокс, на його радість, брутально поклали край: романтична королева вперше відчула в своїй країні опір дійсності.

На цю образу Марія Стюарт відповіла вибухом гніву. Зі сльозами і жорсткими словами вона вихлюпнула своє застояне озлоблення. Завдяки цьому на її доти ще невиразний характер падає яскравіше світло. Ця юна жінка, з самого малку розбещена долею, в глибинах свого єства витончена й ніжна, поступлива та люб’язна; всі — від перших аристо­кратів двору аж до її покоївок та служниць — вихваляють її приязну, негорду і щиру вдачу. Вона кожного вміє прихилити до себе, бо ніколи, розмовляючи з кимсь, не наполягає суворо і зверхньо на своєму високому статусі, а завдяки природній невимушеності спонукає забути про свою вищість. Але в основі цієї щирої ласкавості лежить могутнє чуття власної гідності, що, невидиме доти, доки ніхто не зачепить його, палко проривається, тільки-но хтось наважиться суперечити або бунтувати. Ця дивовижна жінка часто вміла забути особисту кривду, але ніколи не прощала найменшого порушення свого королівського права.

Тому Марія Стюарт ані на мить не хоче терпіти цієї першої образи. Такому зухвальству слід одразу й найрішучіше по­класти край. І вона знає, за кого треба братися, знає про того бороданя в єретичній церкві, що нацьковує народ проти її церкви і привів оту зграю в її дім. Вона миттю вирішує як слід розібратися з ним. Адже Марія Стюарт, звикнувши з дитин­ства до монаршої всемогутності у Франції, до послуху, і вихована з чуттям, що їй судилася Божа ласка, аж ніяк не здатна уявити собі протестів із боку підданого, звичайного міщанина. Вона готова радше піти на все, ніж терпіти, щоб хтось відкрито, ба навіть нечемно наважився суперечити їй. Але Джон Нокс готовий до такого повороту подій і навіть радіє йому. «Чому я маю лякатися гарненького личка аристократки, якщо дивився у вічі багатьом розгніваним чоловікам і все-таки ніколи не відчув негідного страху?» Нокс натхненно квапиться до палацу, бо суперечка — він думає, суперечка за Бога — найбільша насолода для кожного фанатика. Якщо Господь дав королям корону, то своїх священиків і посланців наділив вогненним словом. Над королем, на думку Джона Нокса, стоїть священик kirk як охоронець божественного права. Його завдання — захищати Царство Боже на землі, він не повинен вагатися карати непокірних твердими палицями свого гніву, як карав колись Самуїл і біблійні судді. Отож дійшло до сцени, як у Старому Заповіті, коли королівська гордість і священицька зарозумілість зіткнулися лоб у лоб; тут не змагаються жінка і чоловік за те, хто візьме гору, а дві прадавні ідеї зіткнулися в лютому двобої, як уже тисячі й багато тисяч разів давніше. Марія Стюарт намагається бути лагідною, приховує озлоблення, бо хотіла б миру в країні й тому чемно провадить розмову. Натомість Джон Нокс вирішив бути нечемним і показати «ідолопоклонниці», що він перед земними можновладцями не згинається ні на дюйм. Мовчки й похмуро, не як обвинувачений, а як обвинувач слухає він королеву, коли вона дорікає йому за його книжку “The first blast of trumpet against the monstrous regiment of women”[6],