Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик

Як бабця виманювала бультер'єра, і чим усе закінчилося — тема для триллера. Може, коли напишу.

Однак найкрутіший готель-спонсор трапився мені у пристоличному містечку Ірпінь. Про те, що в Ірпені є Будинок творчості літераторів, парк і охоронний «Отряд имени Степана Бандеры "Трызуб"» на чолі із сержантом на ймення Роман Жахів, знає багато хто. А от мешкати у місцевому готелі довелося, напевно, небагатьом. Не пам'ятаю його назви, але добре пам'ятаю, що під грозовим ірпінським небом світилися три неонові зірки. Проте вже в холі своєрідність місцевої тризірковості впадала у вічі. Не пригадую докладно, але в якійсь кафкіанській послідовності спливають такі епізоди:

— заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;

— велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;

— ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;

— заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;

— вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;

— порожній фанерний стенд з написом:

«Стен ая г зета»

і пришпиленим оголошенням:

«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».

Далі прийшли інші жахливі подробиці:

— ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;

— а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;

— тому до розташованого на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;

— ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.

Ну, і так далі.

У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.

Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще — два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом — чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.

Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул — нєт входной двєрі. Скажитє столяру».

На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.

Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.

Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.

Лови на лева

Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, окрім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.

Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.

Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що, мандруючи, можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з'являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.

Тому, коли тобі здається, ніби ти приходиш кудись, потрапляєш у незнайоме місце, роззирнися. Тобі вже повинна бути добре знайома ця пустка, ця пустеля, це поганьблене туристичними фотоапаратами ніщо.

Однак якщо ти далекий не лише від географії та поезії, в й від простого вміння розуміти сказане; якщо ти все життя мріяв потрапити в Париж, у Pio чи, скажімо, до Львова, я повторю для тебе все це іще раз. Доступніше. Легше. Простіше. Ти ж любиш soft-версії, simpie stories і super-лайти, чи не так?

Отже:

Існує центр світу, який всюди і ніде. Існують і міста для цього центру. Центральні міста. Львів до них ніколи не належав. У різні часи планета оберталася то довкола Ейфелевої вежі, то довкола Empire State Building. В різні часи за вісь слугували піраміда Хеопса, труби Аушвіцу, Юдина осика або ж голка, що її анонімний тибетський монах встромив у зіницю Будди.

Крізь Львів же ця вісь не проходила ніколи. Місто приречене бути окраїнним. Перебувати на марґінесах держав, повітів, областей, іграшкових імперій та імперських стадіонів, санаторних і санітарних зон, паломницьких маршрутів і торгових шляхів. Навіть на мапах Львів знаходиться там, де вже закінчується масштабна сітка. Він примудряється втримуватися на самому краєчку кожного материка — такі мізерні плацдарми ігноруються не лише картографами, а й осквернителями могил. Власне кажучи, Львів — це прикордонний постерунок, вартова вежа, останній контроль на межі між землею і… землею, між небом… і небом, між правим і… правим, між лівим і… і… і… а тепер — лев.

Зупинімося. Відпочинь. Заспокойся. Віднови дихання, і просто повторюй за мною: «Полювати на лева, гнати за левом, утікати від лева, вмирати від левових кігтів, тремтіти під левовим поглядом, забирати левову частку, загортатися в левову шкуру, гарчати, як лев».

Сміятись, як лев. Співати, як лев. Розмовляти, як лев. Плакати лев'ячими слізьми.

І — назад до Львова. Так от, Львів споконвіку — недограбоване містечко при кордоні, який розділяє, відділяє, розмежовує несумісні цивілізації, причому по обидва боки мешканці переконані, що за кордоном нічого/нікого нема. Це