Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик

його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна — він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати — силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, — то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто — вгору.

Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?

Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?

Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак — у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен — у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас — вежа. Кожен — вертикаль. І кожне життя — стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст — лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.

Фісташки безсмертя

Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.

Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад — санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.

Звісно, ботаніка займала в нашому недовгому спільному житті важливе місце. Однак була вона не так темою розмов, як необхідним елементом побуту: ожина, що росла під хатою, добре смакувала з домашнім вином; хмиз, зібраний в найближчому переліску, згорав у печі або у вогнищах, коло яких ми збиралися щовечора; експедиції ентузіастів надовго пропадали в пошуках священних карпатських грибів; траву курилося, на траві спалося, гербарії цікавили хіба окремих некомунікабельних аутистів.

Історію про фісташки розповів мені безумний, як рожева хмарка, молодик семітської зовнішності родом звідкілясь чи з-під Маріуполя, чи то з-над Аралу. Мав він ядучо-одеколонне прізвище Шипр, зловживав діоптріями, а замість очікуваного гаркавлення приголомшував займенниками та іншими цікавими мені лексичними кунштюками. Ми сиділи з ним на колоді під південним вікном Прохаськової хати, пахкали на двох ароматичну люльку, й історія про фісташки виникла без найменшого зв'язку як із попередньою, так і з наступною темами.

«Фісташки… — казав він, — ну, це, в натурі, тіпа, земляной оріх, як ці, ну, знаєш, арахіси, токо арахіси так і дозрівають у землі, в таких, вроді как пористих оболочках, ти же пиво п'єш, да? Нє? Ну, карочє, неважно, так вот, а фісташки появляються, тіпа, як із почьок, вони такі вроді почьки, да? Ну і вони, карочє, до соньца із-под землі вилазять, проізростають, в натурі, ти не гуманітарій, да? Но должен в'їхать, і вот, чуєш, када така почька под лучі соньца попадає, а фісташки, вони реально лучше всього на солончаках ростуть, потому шо соль, ну як сказать, от, возьми, к приміру, консерви, у нас, на Аралі, їх вопше без уксуса готовлять… Кстаті, будеш у наших краях… А сам ти откуда? Западенець, да?… Ну, бог с тобой, чуєш, так вот фісташки, вони на соньці, тіпа, зразу висихають і лопаються, ти же пиво п'єш? Нє? Ну, неважно, але бачив, які вони розколоті, прикольно, да? Береш і їш, бо єслі би вони від жари не лопали, то не факт, шо їх скар-лупу роздавиш, да, по крайній мірі зубами не візьмеш, обламаєшся, карочє, а всьо потому, шо це, в натурі, оболочка почьки, а не оріх, вона без базара болії тверда, ти не гуманітарій, ти должен в'їхать, вот, і разні греки, там, асірійці, хазари, в старину тими почьками амфори обклеювали, і разні другі горшки, і сосуди, бо вроді і кошерно, і укріпляє стінки сосудов, і термоізоляція, да, а всьо, шо внутрі у почєк, висихає, то получаєтся тіпа як оріх, по-ботанічєскі це ложний плод називається, потому шо воно не плод на самому ділі, но, як сказать, корочє, вроді листков, которі зрослісь, не розпустівся, так вот сольона пиль і глина, наслоясь на оріх, проізводять замічательний ефект…»

Коротше кажучи, гаркавий пафос рожевої одеколонної хмарки