Паперові міста - Джон Грін
От і я сподіваюся, янголятку. От і я сподіваюся.
З найкращими побажаннями
Ваша Доброзичлива Сусідка Немезида
На це він нічого не відписав, та й непотрібно було. Балакати вже не було про що.
По вечері до мене зайшов Бен, і ми сіли грати у «Воскресіння». Приблизно що півгодини ми ставили гру на паузу і дзвонили Радарові, який у цей час був на побаченні з Анжелою. Ми залишили йому одинадцять повідомлень, кожне наступне з яких було ще дошкульніше і хтивіше за попереднє. Після дев’ятої до нас подзвонили у двері. «Квентине!» — покликала мама. Ми з Беном подумали, що це Радар, зупинили гру і вийшли. У дверях стояли Чак Парсон з Джейсоном Вортингтоном. Я підійшов, Джейсон мовив:
— Привіт, Квентине.
Я кивнув. Джейсон подивився на Чака, той глянув на мене і буркнув:
— Вибач, Квентине.
— За що? — запитав я.
— За те, що я наказав Джасперу розстріляти першокурсників сечею, — пробурмотів він. І додав по паузі: — І за байки.
Бен розкинув руки, немов збираючись із кимсь обійнятися.
— Ходи сюди, братан, — сказав він Чаку Парсону.
— Що?
— Ходи сюди, — повторив він. Чак зробив крок вперед. — Ну, ближче, — мовив Бен. Чак уже увійшов у будинок, зупинившись, напевно, за фут від Бена. І тут раптом Бен ні з того ні з сього вгатив Чаку в живіт. Той лише скривився і замахнувся, щоб відповісти.
— Братан, розслабся, — перепинив його Джейс. — Тобі ж не боляче було.
Потім він простягнув мені руку.
— Сміливий ти, братан, — мовив він. — Виродок ти, звісно. Але все ж таки!
Я потиснув йому руку.
На цьому вони пішли, точніше, поїхали на «лексусі» Джейса. Коли я зачинив двері, Бен заквилив:
— А-а-а! Любий Господи Ісусе, моя рука! — він спробував стиснути пальці в кулак і скривився. — По-моєму, він підручник до живота приклеїв.
— Це називається «прес», друже, — відказав я.
— Ага, чув я таке слово.
Я поплескав його по спині, й ми повернулися в мою кімнату догравати. Тільки-но ми почали, Бен сказав:
— Ти, до речі, зауважив, що Джейс сказав «братан»? Це ж я це слово відродив. Яка сила харизми, еге?
— Ну природно, ти ж такий крутий, що в п’ятницю ввечері сидиш і граєшся в ігри і хукаєш на відбиту об чийсь прес руку. Не дивно, що сам Джейс Вортингтон вирішив погрітися в промінні твоєї слави.
— Принаймні я у «Воскресінні» спец, — відказав він, вистріливши мені в спину, хоча тієї миті ми з ним були в одній команді.
Ми ще трохи пограли, а потім Бен згорнувся на підлозі калачиком, притиснув контролер до грудей і заснув. Я теж дуже втомився — день був важкий. Я подумав, що Марго до понеділка напевно повернеться, хоча все одно пишався тим, що зупинив хвилю зла.
3
Тепер я щоранку визирав у вікно — перевіряв, чи не з’явилися в кімнаті Марго ознаки життя. У неї на вікнах були бамбукові жалюзі, які вона ніколи не піднімала, але тепер, коли вона поїхала, її мама або хто там ще підняли їх, тож мені стало видно шматочок синьої стіни і білої стелі. Була тільки субота, й відтоді як я бачив Марго востаннє, минуло лише сорок вісім годин, і я розумів, що навряд чи вона вже повернулася, але все ж таки, побачивши, що жалюзі досі не опущені, трохи розчарувався.
Почистивши зуби, я трохи покóпав Бена, сподіваючись його збудити, а потім вийшов з кімнати в шортах і футболці. За столом я побачив аж п’ять душ. Своїх батьків. І батьків Марго. А ще високого і міцного чорношкірого чолов’ягу у величезних окулярах і сірому костюмі. В руках він тримав якусь течку.
— Е, здрастуйте, — привітавсь я.
— Квентине, — запитала мама, — ти в середу ввечері бачив Марго?
Я увійшов до їдальні і став, прихилившись спиною до стіни, навпроти незнайомця. Відповідь на таке запитання я вже обдумав.
— Так, — сказав я. — Вона десь опівночі з’явилася біля вікна, ми трохи поговорили, а потім її зловив пан Шпігельман і повів додому.
— А… після цього ти її не бачив? — поцікавився батько Марго. Він здавався досить спокійним.
— Ні, а що?
Мені відповіла її мама — досить напруженим голосом.
— Бачиш, Марго втекла. Знову, — вона зітхнула. — Це вже який… четвертий раз, Джошу?
— Та я вже з ліку збився, — невдоволено відказав він.
Тут заговорив цей чорношкірий:
— Ви до нас звертаєтеся вп’яте… — Кивнувши мені, він представився: — Детектив Отис Ворен.
— Квентин Джейкобсен.
Моя мама підвелася і поклала руки на плечі пані Шпігельман.
— Деббі,— сказала вона, — мені так прикро! Це таке розчарування.
Мені цей фокус уже був знайомий. Це спеціальний психологічний трюк, називається «емпатичне слухання». Ти описуєш почуття іншої людини, щоб у неї склалося враження, ніби ти її розумієш. Мама на мені постійно практикується.
— Я не розчарована, — відказала місіс Шпігельман. — З мене досить.
— Так, — підтвердив містер Шпігельман, — по обіді прийде майстер. Ми міняємо замки. Їй уже вісімнадцять. Ну, тобто детектив сказав, що ми нічого не можемо вдіяти…
— Ну, — перебив його детектив Ворен, — я не зовсім так висловився. Я сказав, що вона вже не дитина, яка зникла безвісти, у неї є право піти з дому.
Батько Марго звернувся до моєї мами.
— Ми навчання в коледжі з радістю оплатимо, але з цією… цієї дурістю ми миритися не можемо. Конні, їй уже вісімнадцять років! А вона й досі така егоцентрична! Їй час би навчитися оцінювати наслідки своїх учинків.
Мама зняла руки з плечей пані Шпігельман.
— Я наполягаю, що ваші дії повинні бути продиктовані любов'ю.
— Конні, це не твоя дочка. Вона не об тебе останні десять років ноги витирала, як об килимок. Нам треба і про другу дитину подбати.
— Та й про себе теж, — додав її чоловік. Потім він подивився на мене. — Квентине, мені дуже прикро, що вона і тебе в свої маленькі ігри втягнути намагалася. Уявляєш, як… як нам ніяково. Ти чудовий хлопець, а вона… ну…
Я відштовхнувся від стіни і випростався. Я трохи знав батьків Марго, але досі вони так ницо не поводилися. Охоче вірю, що в середу вони її дістали. Я подивився на детектива. Він перегортав папери в течці.
— Раніше вона завжди залишала
