Паперові міста - Джон Грін

— Ідіотизм, — відреагував я.

— Розумію. «Завтракрай» — найбезглуздіший з усіх відділів. Ще хтось каже, що вона з якимось хлопцем в мережі познайомилася.

— Дурня, — сказав я.

— Ну гаразд, але де ж вона тоді?

— Десь там… Розважається собі!

Бен хихикнув.

— Ти хочеш сказати, що вона там сама з собою розважається?

— Бене, — застогнав я, — годі вже… Просто придумала щось у своєму стилі. Пише історію. Підриває світобудову.

Вночі я лежав на боці, задивившись у вікно на невидимий світ. Я намагався заснути, але очі знай розплющувалися — ніяк не міг я розпрощатися з надією на те, що Марго Рот Шпігельман знову з’явиться в моєму вікні й знову витягне мою втомлену дупу в ніч — у таку ніч, якої я потім ніколи не забуду.

2

Марго зникала досить часто, тож масових акцій «Знайдіть Марго» ніхто не влаштовував, хоча всі ми відчули її відсутність. Старша школа, всупереч поширеній думці, це не демократія і не диктатура, і навіть не анархія. Старша школа — це монархія помазаника Божого. І коли королева їде у відпустку, починаються зміни. На гірше. От коли Марго була в Міссісіпі, Бекка пустила ту мерзенну плітку про Бена. І цього разу почалося те саме. Дівчинка, що пальчиком затикала дірку в дамбі, втекла. І потопу було не минути.

Того ранку я ото вперше зібрався вчасно і в школу поїхав з Беном. Поруч з репетиційною було якось надзвичайно тихо.

— Хлопці,— дуже серйозно почав наш друг Френк.

— Що таке?

— Чак Парсон, Тедді Мак і Клінт Бауер на «тато» Клінта розчавили дванадцять байків, що належали першокурсникам і другокурсникам.

— От біда, — сказав я, хитаючи головою.

— А вчора, — додала наша приятелька Ешлі,— хтось написав у чоловічому туалеті наші телефони з… ну, з усілякими брудними коментарями.

Я знову похитав головою. Ми всі мовчали. Здати їх ми не могли — намагалися кілька років тому, але за це нас покарали ще суворіше. Загалом, нам залишалося тільки чекати, коли хтось на взірець Марго пояснить їм усім, що вони недорозвинені барани.

Але вона показала мені, що можна йти в контрнаступ. Я саме зібрався щось сказати, аж боковим зором помітив, що в наш бік на повній швидкості летить хтось дуже великий. З чорною лижною маскою на голові та з величезним зеленим водяним пістолетом у руках. Пробігаючи повз, він штовхнув мене в плече так, що я не встояв на ногах і повалився на порепаний бетон. Добігши до дверей, він озирнувся і крикнув, дивлячись у мій бік: «Ще раз поткнешся до нас, прихлопнешся!» Я вперше в житті чув цей голос.

Бен і хтось іще з друзів допомогли мені підвестися. Плече боліло, але я його навіть не потер.

— Ти як? — поцікавився Радар.

— Усе гаразд, — я нарешті потер плече.

Радар похитав головою.

— Хтось повинен їм пояснити, що можна когось прихлопнути, і хтось може прихлопнути, але «прихлопнутися» неможливо.

Це мене розсмішило. Хтось кивнув на стоянку — до нас ішли два кволі першокурсники, на яких висіли мокрі футболки.

— То була сеча! — крикнув один з них. Другий не сказав нічого; він просто намагався не торкатися власної футболки, хоча сенсу в цьому було не дуже багато. З рукава крапало і стікало по руці.

— Тварини чи людини? — запитав хтось.

— А я звідки знаю? Я що, експерт із сечі?

Я підійшов і поклав руку йому на маківку. Це було єдине сухе місце.

— З’ясуємо, — сказав я.

Продзеленчав другий дзвоник, і ми з Радаром утекли на початки аналізу. Сідаючи за парту, я невдало зачепив її рукою, і біль пронизав плече. Радар постукав ручкою по своєму зошиті, де він кружечком обвів послання: «Як рука?»

Я написав у куточку свого зошита: «У порівнянні з нещасними першокурсниками можна вважати, що я цілий ранок у веселковому полі з цуценятами грався».

Радар засміявся так голосно, що заслужив суворий погляд пана Хімінеса. Я додав: «У мене є план, але слід з’ясувати, хто це зробив».

Друг відказав: «Джаспер Гансон», — і обвів кілька разів.

Я здивувався: «Звідки знаєш?»

«А ти не помітив? Цей бовдур був у власному футбольному светрі».

Джаспер Гансон був молодший від нас. Попервах він не здавався таким уже грізним, я навіть, відверто кажучи, вважав його нормальним хлопцем — він завжди якось ніяково вітався зі мною і казав: «Як ся маєш, друже?» Загалом зовсім не той тип, від якого чекаєш, що він візьме брандспойт і почне поливати сечею. Якщо говорити чесно, в бюрократичній системі урядування старшої школи Вінтер-парк Джаспер Гансон був, напевно, другим помічником заступника з легкої атлетики і переступу. І коли таку людину підвищують до статусу виконавчого віце-президента з розстрілів сечею, слід негайно вживати заходів.

Отож удома я відразу сів за комп’ютер, зареєстрував нову поштову скриньку і написав листа своєму давньому «приятелеві» Джейсону Вортингтону.

Від: [email protected]

Кому: [email protected]

Тема: Ви, я, будинок Бекки Арингтон, ваш прутень тощо.

Шановний пане Вортингтон!

1. Усі школярі, чиї велосипеди постраждали від наїзду «шевроле-таго», мають отримати готівкою 200 доларів. Для вас, з урахуванням ваших величезних статків, це буде нескладно.

2. Також припиніть писати всяку дурню в туалеті.

3. Водяні пістолети? Заряджені сечею? Ви це серйозно? Час уже вирости з таких ігор.

4. Ставтеся до інших школярів з повагою, особливо до тих, у кого не такі круті друзі, як у вас.

5. Це прохання передайте іншим членам вашого клану.

Я розумію, що деякі завдання виконати буде нелегко. Але, з іншого боку, мені теж нелегко приховувати прикріплену до цього листа світлину від усього світу.

Щиро ваша

Доброзичлива Сусідка Немезида

Відповідь прийшла вже за кілька хвилин.

Слухай, Квентине, — так, я знаю, що це ти. А ти знаєш, що не я забризкав сечею цих першокурсників. Вибач, але я за дії інших не відповідаю.

Моя відповідь:

Пане Вортингтон,

Я розумію, що Чак із Джаспером вам не підлягають. Але я, бачте, в такому самому становищі.

Я не керую тим чортеням,