Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
На віднову з обителі приносили й стародруки, і книги, писані на крихкому папері і навіть на шкірі козляти. Словесна в'язь відтворювалася лискучою черленою фарбою. Складали ми її з кіноварі, камеді і перепаленого цукру. Кожне перетиралося на камені так, щоб тануло на язиці. Цим прописували заголовні буквиці, що аж яріли на білому полі книги. Для письма звичайного готувалося чорнило. Три фунти яблуневої кори розмокало від суботи до суботи. Третю частку води зливали, до неї всипали 10 золотників чорнильних горішків і 15 золотників калакану. В мідному казані це кипіло доти, доки половина википить. Тоді в проціджене вариво підсипали 12 золотників найчистішої камеді і знову варили, але недовго. Коли розпуститься одною мірою, наливайу каламар і сміло пиши. Таке чорнило ні сонце не палило, ні час не злизував.
Цим чорнилом і я зараз муштрую папір, заглядаючи розбурханою згадкою в оті благословенні три літа біля Жиги, ніби намальовані на оксамиті латоричного берега. Тоді видавалося, що такими барвно-празниковими вони будуть вічно. І вічно пахнутимуть столоченим чебрецем і припаленим цукровим льодяником, ошкалок якого ненароком лишався після вивірених рецепцій майстра й діставався малому малярчуку. Мої три літа, три щирі перли мого довгого життьового мониста.
Дереводіл з Тересви ножем писав по густій червонястій деревинці ‒ і лезо не лишало сліду.
«Тис-с-с», ‒ затайно сичав крізь поламаний зуб.
Негний-дерево, що зеленими списами хмари чеше, а корінням ссе крем'яні береги Тиси. І сам стає кременем. Латиняни з нього тесали осі для колісниць, а затим і город на воді заклали, названий Венецією. Германці різьбили зубчасті коліщата для часомірів, гішпанці пускали тисові кораблі до незвіданої Америки. Ми ж битимемо з тису мостові палі. У воді, в рінній глибині, вони затверднуть на крицю, яку ні плече повені не похитне, ні льодохід не вгризе. А ми ще й підіпремо їх кам'яними биками, щоб міст не дрижав на вітрі, щоб вершник міг ним пронести яйце на долоні.
На кожну пару паль ляжуть дубові коромисла. їх зітнуть за падолистом під Німецькою Кучавою і кожне звезуть сюди трьома ваговими возами. Сім таких дубових попереків держатимуть на собі широчезне мостовище. Так людський хребет держить ребра. На ті поперечини моститимуть устил із лерхи ‒ пахучого золотавого дерева, гейби просякнутого медом. Затужавіла в ньому смола бурштин нагадує. А вода зісковзує з нього, як із гусячого пера. Лерху звезуть Білою Тисою гуцули, заповзятливі люди з довгими носами і топірцями замість ножів. Тими замашними бартками вони й ціфруватимуть поручні з шестирічного горіха. Аби потім рука ковзала по них, як по воску. На гранені стоячки під поручні піде тяжкий бук. В Анатолії я видів, як з нього робили грудини для кораблів, щоб ті довше плавали.
Замовляю вже я і дуги, що сімома райдугами зв'яжуть міст із небом. У поріздвяні морози вийдемо під саму полонину, в Лопухово, ‒ вибирати сосни. Вони мають дзвеніти, як дримба в зубах одданиці. Вони вузлуватими лапами загрібають під себе каміння і тихо риплять на вітрі свої журні самотинні співанки. Наче аж чуєш протяжний голос умореної верховинки.
Ой спи, сину, колишу тя,
Доки не вснеш, не лишу тя.
Прикладу тя камінцями,
Сама піду за вівцями.
Вівці будуть травку пасти,
А я буду кужіль прясти.
То дзвенять у стовбурах соки, запечені блискавицями, котрі вони притягують за коротке літування. Вітри хилитають ними на всібоки, й тому мають вони податливий і гнучкий стан. І подадуться в мостові дуги так, ніби над рікою скинуто чотирнадцять рожанців-луків, аби пустити з них у небо срібні струмені-стріли.
Мені вже вчувається над Диким Бродом легкий лісовий запах, що точиться з-під стусел і від шовкового кипіння стружки під ногами.
«А страж? Із чого, пане, будемо різьбити стража?» ‒ закрадливо мурмотів тересвянець. І витяг із шкіряного кисета вервицю, на якій кожне дерев'яне зернятко інше. Став побожно перебирати їх: платан, дичка, морена береза, джеряпин-ялівець, гістиня, чиї плоди печуть, як крумплини, заморське черлене дерево, цитринове, кедр ліванський…
«Доста, ‒ обірвав я те перебирання. г Що скажеш про останнє?»
«Що казати. Цар Соломон віддав вісім міст за ліванські кедри, з яких вибудували йому храм. Що тут можна ще додати?»
«І не треба, ‒ сказав я, ‒ на цьому й порішено: страж буде з кедра ліванського».
«Шаную ваш вибір, пане, ‒ пригнітився торговий чоловік, ‒ але прошу мати на оці, що цього дерева в мене лишилося невелике поліно. Хіба на яку різьблену паляницю сонця, чи орла-турула, чи ведмежу голову. Вони найчастіше правлять стражами на мостах».
«Голову, кажеш? Добре, най буде голова. Та не ведмежа», ‒ звершив я бесіду.
Коли прибутній пішов, Йванко нараз із своїм запитом: «Нащо мостові страж? Від кого його стражувати?»
«Такий, Іване, задавнений майстровий покон: усе, що зроблено людськими руками з душею, мусить мати свого стража на тривку й придатну службу ‒ і хижа, і віз, і криниця, і човен, і міст. За тим стражем і ймення їм лишається».
«То як назвемо наш міст?» ‒ заіскрилися очі в хлопчука.
«Як повіш ‒ так і буде».
Я дістав із-під стріхи веретину, обмацькану фарбами. Воно й не дивниця ‒ фарба в Жиги й за вухами. У завитку лежав його глиняний поробок ‒ голова пса з вискаленими іклами, гострими сторожкими вухами й добрими очима.
«Хе-хе, файний вовчак!» ‒ звеселів Іванко.
«Яку гадку збудив у тобі цей зліпок на перший взір?»
«Сміється… Але й чапнути може умлівока. Які зубиська!»
«Так і є, ніколи не знаєш, чи пес шкіриться з ласки, чи з настороги. Якраз це й підходить стражеві. Все недобре відпуджувати, а все добре ‒ радо стрічати. Най у кожного подорожнього дяка поліпшиться, коли завертатиме в наш город».
«Міст пса, що сміється», ‒ скоромовно випалив Іванко.
«От і ймення вродилося», ‒ дав я своє схвалення.
А моя пам'ять усе чіпляється за оте доброжитне літування коло Жиги, котрий навчив мене ще й рахунку. І пізнав я нутряну силу й сувору красу чисел, якими міряне все суще, що зі Слова починається, а на
