Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

І добре, що так – бо невдовзі після історичного ХХ з’їзду КПРС його спровадили на почесну пенсію, обґрунтувавши цей крок тим, що всі державні органи потребують оновлення, й система держбезпеки нічим не краща. Ніякого особливого кохання між чекістом Федосовим і його благовірною не було, їхній шлюб нагадував швидше діловий союз. Тому, починаючи з цьогорічної весни, чоловік з шиком розквартирувався на Притисько-Микільській вулиці, тоді як дружина облюбувала собі дачу. Більше того, на Микільській слобідці вона була згодна жити хоч до самої смерті!..

Роз’їзд влаштовував обох. Тепер кожен нарешті мав можливість жити своїм життям, зустрічей раз на місяць їм вистачало з головою. Як раптом днями в подільській квартирі задзеленчав телефон, і коли товариш Федосов неквапом, після шести «дзень-дзелеників» нарешті підняв слухавку, то почув у ній тремтливий і якийсь замогильний голос Зінаїди Євдокимівни:

– Приїжджай. З нами біда.

– З тобою? – спробував уточнити чоловік. І почув:

– Ні, з нами обома.

* * *

Звісно, дача – це добре, а дача на Микільській слобідці (себто фактично в межах міста… і не простого міста, а республіканської столиці) – добре і сто разів, і навіть тисячу! Проте, з другого боку, сімейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’їжджати в нові хороми, щоб нюхати запахи попередніх власників, які в’їлися в побілку, стінну фарбу, штукатурку і шпалери, – це не зовсім comme il faut31, як колись казали в Інституті шляхетних дівиць. Отже, без освіжаючого ремонту було не обійтися. Та й якщо Зінаїда Євдокимівна збиралася жити тут цілий рік, дачний будиночок треба було нашпигувати відповідним чином. А це означало нові витрати.

Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й різноманітний коштовний мотлох, дбайливо знесений додому її першим чоловіком – Пилипом Арсеновичем при арешті в жовтні 1937 року спочатку конфіскували, але як винагороду за співпрацю зі слідством половину повернули потім. Увесь дріб’язок вдалося вивезти із собою в евакуацію, а там вберегти. Та й другий її чоловік – товариш Федосов – у повоєнні роки старався потішити дружину чим міг. Тому принаймні з меблями проблем не мало виникнути, меблів у київській квартирі було навіть з надлишком. Лишалося небагато: якнайвигідніше продати частину сімейного «золотого запасу» і цим коштом оплатити ремонт та переїзд – ото й усі проблеми…

Хоча… Як з’ясувалося згодом, не всі. Зовсім навіть не всі! Бо якщо раніше Зінаїда Євдокимівна переважно скуповувала у надійних перевірених ювелірів те, що впало в око, то тепер, навпаки, широким жестом викинула на продаж невеличку часточку власної колекції. Надійні перевірені ювеліри не могли скупити одразу все, натомість вони порекомендували дружині поважного пенсіонера-чекіста деяких своїх клієнтів.

От саме поміж цих клієнтів, як з’ясувалося згодом, затесалася паршива вівця на ім’я Ірма. Це була залізнична провідниця років 20—25, на вигляд нібито без особливих прикмет… якщо не враховувати фіолетову газову косинку, яку вона не знімала з голови, навіть попри літню спеку. Але ж хіба можна запідозрити когось у підступних намірах, тільки ґрунтуючись на такій дрібниці?! Зінаїда Євдокимівна й не запідозрила…

Хоча якщо розібратися, то трохи дивним видавався шлях, яким вона потрапила до клієнтки. Адже до ювеліра Ірма прийшла зовсім не для того, щоб купувати: нібито прибираючи чергове купе, вона знайшла простенькі сережки-пусети32 із «самоварного» золота, очевидно, загублені якоюсь роззявою-пасажиркою – отож і шукала, кому б їх продати з вигодою. Природно, за всіма правилами коштовну знахідку треба було здати до міліції… але дівчина конче потребувала грошей, отож і знехтувала службовою інструкцією.

І вже переговоривши з ювеліром про предмет своєї зацікавленості, раптом різко змінила поведінку, побачивши у нього срібні сережки-підвіски з невеличкими гранатами. Згодом ювелір пригадав навіть, що Ірма трохи відсахнулася, та й очі її якось дивно звузились. Проте наступної ж миті дівчина защебетала соловейком.

Виявляється, гроші їй таки були потрібні… тільки не зовсім для себе: наближався день народження найкращої подружки – от саме їй на подарунок вона і збирала копієчку до копієчки, карбованець до карбованця! Ні-ні, сережки-підвіски з гранатами залізничній провідниці навряд чи по кишені, але якби ювелір розповів, хто здав йому ці прикраси!.. А раптом саме там і подарунок для подружки знайдеться?!

Отак Ірма й опинилася у дружини пенсіонера-чекіста товариша Федосова. І тут щебетала вже зовсім інше – біда лише в тому, що Зінаїда Євдокимівна геть нічого не запідозрила! Ні-ні, професію Ірма назвала ту саму – залізнична провідниця. Навіть уточнила, що працює на потягах, які курсують від станції «Дарниця». Але про пусети з «самоварного» золота навіть не заїкалася, як і про сережки-підвіски з гранатами. Просто сказала, що знайомий порекомендував Зінаїду Євдокимівну, бо в неї буцімто можна розжитися пристойною «ювеліркою» за «божеською» ціною.

– Ну, знаєте!.. Мені теж ремонт не задурно зробили, інакше б загалом нічого не розпродувала. То про яку таку пристойну ціну мова?! – підібгала рясно напомажені губи товаришка Федосова. Однак поступово змінивши образу на милість, усе ж продемонструвала намічений до продажу дріб’язок. Хоч як шкода, але примхливу гостю нічого не влаштувало.

– Щось ви занадто перебірливі там, на своїй Південно-західній залізниці, – зрештою фуркнула господиня, не розуміючи претензій. Тоді підступна Ірма і попросила рівним буденним тоном:

– А чи маєте щось із гранатами? Дуже вже я полюбляю ці крихітні червоненькі камінчики, хотіла би бодай прицінитися.

– Ні-ні, так не піде, ніяких прицінювань! Тільки якщо братимете.

– Ви покажіть спочатку, – резонно заперечила дівчина. Загалом-то продавати цю штучку Зінаїда Євдокимівна не планувала… Та все ж ремонт дачі й подальше безбідне життя на ній чогось коштувало! Отож підвівшись з улюбленого крісла, привезеного на дачу з Києва (та спеціально на честь переїзду наново оббитого свіженьким дерматином), і продемонструвала гості срібний кулончик, що зображував китицю калини (кожна ягідка – манюсінький гранатик, криваво-червоний, немов крапелька крові) на тендітному калиновому листочку, вкритому зі споду дуже натуральними канавками-прожилками. При цьому мовила через губу:

– Тисячу карбованців. І то лише тому, що прикраса срібна, а не золота. І без ланцюжка. Та й камінчики так собі… не дуже. Звісно, якщо ви на камінчиках обізнані.

Хоча якщо чесно, то скидати ціну можна було і до восьмисот, і навіть до семисот п’ятдесяти. Але Зінаїду Євдокимівну надто образила фразочка про «божеську» ціну, тож починати вирішила з