Фортеця - Міша Селимович

Вона не сміялася. Слухала мене з більшою увагою, ніж того заслуговували мої ні для кого не страшні туманні погрози. Нараз вона повеселішала, проясніла, в її очах з'явилася навіть гордість за мене. Бо вона більше любила мій бунт, хоч і безнадійний, хоч і позірний, ніж відчуття приниження й безпорадності. Берегла мене, незважаючи ні на що, такого, яким я був у її мріях. Мов чарівниця, складала мене з розбитих шматків, можливо, й не помічаючи тріщин.

Притулилася щокою до моєї руки, схвильована, сповнена довіри.

— Мені приємно, що ти мені все розповів. Я бачила, як ти страждаєш, і думала, що сталося щось гірше, ніж воно є насправді. А через це не маєш чого переживати. Ти сказав, що думав, ну й що? Не вкрав, нікому нічого поганого не зробив, не принизив себе, чесно сказав те, що всі чесні люди думають. Побили тебе — видужаєш. Будуть ненавидіти тебе — і ми їх будемо ненавидіти. Нам нічого від них не треба. Житимемо бідно, як і досі, але з піднятою головою. Ти найкращий і найхоробріший, усі вони, скільки їх є, твого мізинця не варті. Сильніші вони лиш у злих ділах. Але все-таки, хоч мені й мила твоя хоробрість, боюся за неї. Ти пригаслий вогонь, який ледве жевріє, та коли спалахне, важко його погасити. Обіцяй мені, що будеш обачний — заради мене.

— Це не хоробрість, це озлоблення.

— Однаково. Обіцяй мені.

Не знаю, де вона знайшла в мені всі ті властивості, про які я навіть не снив і яких не бажав мати. Але навіщо псувати її наївне уявлення? Чом би не бути мені в її очах таким, яким вона мене хоче бачити? Отакий нікудишній, буду її гордістю й захистом, підтримаю її віру в мене, бо вона їй потрібна. Буду могутнім дубом над нею — ніжною стеблинкою.

Виходить, ми справді вимріюємо своє життя.

Але, о диво, я й сам повірив у її слова. Не знаю, який я був досі, та після минулої ночі я став дозрілий, наче прожив багато років. Набув дорогоцінного досвіду і більше не попадуся в їхню пастку. А інші хай стережуться мене.

Я не сказав їй, якими зцілющими були її слова, як підбадьорила вона мене своєю безпідставною довірою, а тільки обняв її ніжно, як колись, до цієї нічної пригоди, без остраху й сорому, повністю обмитий, вільний, хоробрий, життєрадісний.

Дні минали, а я не виходив з кімнати й не часто підводився з ліжка. Почував себе недобре.

Уже два дні не приходив Махмут. Не було й Мули Ібрагіма.

Коли я почув Махмутів кашель на подвір'ї, сказав Тияні, хай поставить що-небудь на скриню біля дверей, щось таке, що їй не потрібне.

— Мені все потрібне.

— Постав чашку.

— У нас тільки дві.

— Будемо пити з одної.

Вона поставила надщерблену — про всяк випадок.

Махмут зайшов з усмішкою на обличчі, як завжди, але його бадьорість була якась невпевнена, лише заради нас. Худий, руки тремтять, кашляє.

— Усе лежиш? — весело питає він, не бажаючи докучати кому-небудь своїми турботами.

— Погано почуваюся.

— Що болить?

— Усе.

— Коли все, то не страшно. Ось я приніс заяче сало. Прикладемо до руки.

Він подивився на мою руку, оглянув ноги, голову, поперек і став наді мною задоволений.

— Хочеш добре відпочити? І правильно. Заяче сало я заберу назад, тобі воно не потрібне, усе заживає. Кров у тебе здорова.

— Нудить мене, коли пробую підвестися.

— Це тому, що не рухаєшся. І боїшся, що всі будуть озиратися на тебе, коли вийдеш на вулицю. Та смійся, чоловіче. Кожен пильнує свого клопоту. І я так думав колись. Коли ж повернувся до міста, люди сприймали мене, як торішній сніг. Дехто казав: здається, не бачив тебе кілька днів. Дехто й цього не казав. А мене ж цілих десять років не було! Я навіть почувався трохи ображений: невже я наче те щеня, що пробігло вулицею? Але потім засміявся про себе: а хіба ти пам'ятав би про іншого? І навіщо пам'ятати? Краще отак: кожний іде своєю дорогою.

В устах когось іншого це, мабуть, звучало б серйозно і сумно, а в Махмута воно сприймалося як блазнювання. Через його смішні гримаси і через усе те, що я знав про нього. Він усе якось знецінював і запропащав: і своє слово, і своє діло, і себе самого. Я сміявся з того, що він казав, а хто-небудь інший, не такий як Махмут, з його гіркого досвіду здобув би глибоку мудрість.

Коли ж він вийшов, надщербленої чашки на скрині не було.

Тияна сміялася, хоча їй було не до сміху. Вона була розгублена.

— Як тільки почуємо його кашель, замкнемо двері й принишкнемо. Цей хом'як геть усе від нас повиносить, — сказав я весело.

Але ми жодного разу не зробили цього, пускали його до кімнати, якусь дрібницю він узяв, дещо ми сховали — так уже й звикли до тих дивних наших стосунків, сповнених обережності й довір'я, ми не сердилися, що він бере, а він не сердився, що ми ховаємо. Але нас вразило, коли він одного разу подарував Тияні позолочену чашку і майже нові домашні капці.

— Це моя дружина передала тобі, — сказав він просто. — Вона хотіла б тебе побачити.

Більше він не казав мені, щоб я вставав. Він полишав кожному діяти на свій розсуд.

А я часом підводився лише для того, щоб пройтися по кімнаті, і знову лягав. Я справді охляв.

Через десять днів Тияна сказала:

— Може, ти б уже підводився?

Мула Ібрагім так і не провідав нас, очевидно, мав багато роботи. Апельсини ми з'їли, вони вже почали псуватися.

— Я ще хворий, — збунтувався я.

Але вона поставилася до мене несподівано рішуче, на свій жіночий лад — не принижуючи й не потураючи.

— Ти не хворий, тільки замкнувся в своїй озлобленості. Але в цій духоті ти ще й справді розхворієшся. Вийди трохи між люди, походи, порозмовляй.

Я, сердитий, одягнувся й вийшов, ображений, мовби мене, тяжко хворого, зігнали з ліжка. Як вона вміє дозолити! Замкнувся в своїй озлобленості! І, напевне, думає, що боюся вийти на вулицю.

На жаль, вона мала рацію. Через те я й сердився на неї.

Сп'янило мене повітря, весняне, аж густе від соків, голова пішла обертом, наче з похмілля, як тої жахливої ночі. І ноги були якісь важкі, жарко було в зимових черевиках, та й відвик я