Фортеця - Міша Селимович

Люди — це наша думка й уявлення про них. Ми вимріюємо собі життя і світ. Але як зберегти свої й чужі мрії? Інші бачать нас, ми бачимо інших і все врешті-решт розкривається, як на маскараді, тільки в житті це серйозно. Раптом пробуджуємося й дивимось розгублено: що ж сталося з нашими мріями?

І Тияна запитає: що ж воно сталося з моїми мріями?

Я не обіцяв їй зірок з неба, хоч і таке роблять і навіть вірять у це, іноді довго, але ніколи не вірять до кінця. Я справно запалював кожного свята свічки під султановим портретом, запаскудженим мухами, писав листи і скарги, завжди однакові, не жаліючись навіть їй на ту нудну роботу, до останнього гроша приносив додому мізерний заробіток, який ніяк не хотів збільшитися, і не міг обіцяти ні їй, ні собі, що скоро все зміниться. Але я був щасливий: не багаті на гроші, зате найбагатші в коханні; не боюся ні життя, ні людей, боюся тільки, щоб твоє серце не наситилося мною; я був сам, тепер маю свій світ, мовби освоїв планету; зупиню кожного, хто загрожуватиме нашому царству, не дам порушити нашого спокою.

І от сьогодні вночі володаря цього царства над пекарнею, повного тарганів, пацюків, кашлю та гуркоту, цієї освоєної власної планети в три метри завширшки, обгидили і обмочили. Навіть під Хотином тамтешні люди не зробили б зі мною такого, коли б схопили на своїй землі, — просто убили б, і це було б чесно. А наші зробили, свої завжди зроблять. Та ще й так, щоб залишився слід на все життя. Марно мене обмивали цієї ночі, марно я буду обмиватися і завтра, і роками — приниження змити не зможу.

Повернув я голову й занурив обличчя в гарячу подушку: що вони зробили зі мною?

І за віщо?

Хіба за те, що я був дурний, що був п'яний, що мене спровокували? Хіба за те, що сказав, чого й не думаю? Коли так мстять горобцям, то що роблять шулікам? Хто вони? Нахабні телепні? недоумкуваті хулігани? звірі?

Я, черв'ячок, дрібний і непомітний, що я міг зробити їм, слонам? Якої шкоди міг їм заподіяти?

Я кулак, що вдарив у мур.

Я удар, який завдає болю тому, хто вдарив,

Я пісок під їхніми ногами, пташка, що німіє, коли яструб летить над лісом, комаха, яку скльовує курка, тільки-но та комаха виповзе із своїх підземних хідників.

Я мала людина, яка забула, що вона мала. Образив їх тим, що зважився думати.

Навіщо їм була потрібна ця помста? Щоб залякати мене? Щоб таким чином залякати інших? Щоб показати свою зверхність над слабким? Щоб заборонити думку? Щоб заборонити слово?

Ніякої відповіді я не знаходив. Тільки ріс у мені жах перед тою безглуздою жорстокістю. Де ми? У якому світі живемо?

А може, це сон, бо неможливо, щоб цілковите безглуздя було дійсністю?

Та ні! Сон — це наші бажання, а життя — пробудження.

Чи й ви це знали, мої десять мертвих товаришів із дністровських плавнів? Коли ви пережили пробудження і той гострий біль? «Усе мине, мій пане», — казав тихий Ібрагім Паро. Але яка це втіха? Мине і радість, мине любов, мине життя. Хіба надія в тому, що все мине? І все-таки мине й це, мій пане: і ця ганьба, і ця розгубленість, і ця мука, через яку я ладен був цієї ж миті померти.

Притулився я до Тияни, щоб найдорожча істота заступила мене від страху перед новою дниною. Вона пригорнулася до мене, відчуваючи мене й уві сні. Я вдихав запах її волосся й шептав беззвучно, ковтаючи гіркі сльози пекучої люті: мине і це, кохана моя. Забудь усе, що бачила. Не розчаруйся в мрії ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Буде нам знову добре, забудь, що знаєш. Забуду й я, коли зможу.

А може, все-таки не забуду. Не знищу свого життя через те, що існують дикі звірі. Вони принизили мене чужими руками, бо на все в них є свої виконавці, вічні слуги без совісті й розуму, такі ж, як і самі вони, тільки що вони можуть виносити присуд і мають владу над людьми, хоч ніколи так і не зрозуміють чому і як. Усі глузують з них, усі їх зневажають і всі — бояться.

І я їх зневажаю і теж боюся.

Принизили мене, обплювали, обгидили, але не зломили. Вони з чужої, ворожої землі, і я сам винен, що ми зустрілися. Мови спільної між нами нема, думки спільної нема, життя спільного нема.

Я, дурний горобець, пішов з візитом до яструба. І ледве голову звідти виніс.

Було і більше не буде. Помилка надто велика, щоб її повторювати.

А якщо в мені зостанеться ненависть через оці сьогоднішні муки, в цьому будуть винні тільки вони.

5. Порожній простір

День весняний, залитий сонцем. Я відчуваю його на обличчі як ніжний дотик, як легке погойдування. Але не хочу розплющувати очей, не хочу покидати своєї ночі. Доки вони гадають, що я сплю, я для них відсутній.

Чую, як вони шепочуть, Тияна й Махмут. Він приніс трав для зміцнення організму й мазі від синців. Трави добрі, каже він, тут обману нема, він один час і сам лікував травами, з того й жив у Туреччині; щоправда, їхні трави не такі, як наші, але людина, яка має досвід, одразу бачить, що до чого. Він вірить у трави, переконався на собі й на інших, які вони помічні, та й не дивно, адже це сонце, і вода, і всілякі солі, усе те в стеблах рослини змішується й переброджує й виходить щось таке, ніби горілка, міцніша чи слабша, і все чисте, як сльоза. За мазь не ручається, робив її травник Фехім, він не казав йому для кого, не треба розповідати чого не слід, а не ручається, бо сам Фехім має на ногах рани й не може їх вилікувати, хоч інших лікує. Тільки хай вона, Тияна, не каже цього мені, краще, коли я буду вірити, можливо, й допоможе. Якщо ж не допоможе, то від синців дуже добре ведмеже сало, але де його дістанеш, добре й заяче сало, він його десь роздобуде.

Коли він пішов, Тияна заходилася щось шукати по кімнаті, відчиняла