Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

Він зітхнув.

— Ну так, маєш рацію. Піду я на Вали[40]. Ти зі мною?

— Ні, ще покручуся тут.

— Як тобі треба буде моєї допомоги, знаєш, де мене шукати. Я там кручуся весь день, а як десь відходжу, то бармен знає куди.

Ми попрощалися. За вікном знявся вітер, по шибах вдарили гілки і заморосив дощ.

4

Кельнер підніс мені келих шампана, я взяв і в задумі огля­дав грачів. Зяблов з Мольтке покинули покер і, розташувавшись у кутку за столом, щось обговорювали. Рудавка теж встала з-за столу, була худа і фігурова. Коли вона минала мене гойдливою ходою, я спритно вихопив з таці кельнера ще один келих і запропонував їй.

— О-о,— здивувалася вона.— З вашого боку це дуже мило. Ірма.

Її голос мене просто зачарував, як і вишукана варшавська вимова, якої тут, у Львові, не почуєш.

— Марко. Мені здається, чи ми справді десь уже бачились?

— Ні. Не думаю. Я недавно у Львові.

— А до цього де були?

— В Сопоті.

— Дайте вгадаю: ви працювали там у казино? Щоправда, не в підпільному, а легальному?

Вона зашарілася.

— Ви небезпечний,— прошепотіла.— І я б не хотіла, щоби хтось тут про це довідався.

— Не бійтеся. Я як мур.

— Тоді я вас хотіла б пригостити. Я сьогодні з вигрою. Продовжимо пити шампан чи волієте щось міцніше?

— Як ви дивитеся на добре червоне вино?

— Позитивно. Але вибирати не вмію.

— Тоді дозвольте вибрати мені.

Я запитав у кельнера, які в них іспанські вина, вибрав червоне терпке з регіону Ріоха і повів дівчину за столик. Весь час, поки я з нею спілкувався, мене не покидало відчуття, що наша зустріч відбулася невипадково, що вона була кимось спланована. Але ким? Кого я настільки цікавив?

З вином я не помилився, Ірма мрійливо попивала його, і її білі зубки набирали червоної барви, як і вуста, в які так і баглося впитися жагучим поцілунком.

— Чим ви, Марку, займаєтеся? — запитала вона, запаливши цигарку.

— Працюю в газеті «Новий Час». Пишу про нічне життя міста.

— Це, мабуть, доволі цікаво. Але про життя цього будинку ви ж не збираєтеся писати?

— Ні. Я з Кисілем в дружніх стосунках.

— Ви знайомі з Кисілем?

— Недавно познайомився. Як ви сюди потрапили?

— Хочете знати, хто мене привів? — кинула на мене кокетливий погляд.

— Ну, не могли ж ви самі проникнути в таке місце.

— Так. Мене привела тета. Оно вона бавиться в ру­летку.

Дама в темно-синій сукні виглядала років на сорок і була вся, від кінчиків пальців і до самого кінчика цигарки, яку тримала в руці, поглинута грою.

— І як? Теж виграє?

— Перестаньте.— Ірма махнула рукою.— Це не те, що ви думаєте. Я, звісно, навчила її деяких хитрощів, але це не завжди помагає. Вона відома світська левиця, яка звик­ла завше перемагати.

— Ви оселилися в неї?

— Так. Розкажіть краще, яке ваше враження від російського віцеконсула?

— Важко сказати. Ми з ним перебалакали про одну річ, яка мене цікавить. То була ділова розмова.

— Однак… я помітила, що він вам вручив гроші.

— Ви неймовірно спостережлива, при тому що мусили ще й пильнувати за картами,— здивувався я.

— Це сталося ненароком, повірте. Я справді стежила за картами, але в один момент підняла очі і… тут таке…

— Тут нічого аж такого нема. Я обіцяв дещо з’ясувати для нього. Я інколи граю ще роль приватного детектива.

— О! Як цікаво. Ви повинні когось розшукати? Може, того маніяка, який уже убив двох дівчат?

— Не зовсім. Але маніяк мене теж цікавить.

— Тоді, можливо, я буду для вас корисна.

— Як? — здивувався я.— Яким чином?

— Сталося це вчора. Вечоріло. Я йшла Хорунщиною[41] до будинку тети, яка мешкає на Фредра. Десь за спиною в мене прохурчав і вимкнувся мотор. Я не озиралася. Але почула, що мене кличуть.

— На ім’я?

— Так, на моє друге ім’я — Анастасія. Невідомий сказав, що має до мене важливу справу.

— Якою мовою?

— Німецькою, але доволі дивною. Я не мала жодного бажання спілкуватися з незнайомцем і не зупинилася. А за мить відчула на обличчі мокру шмату, яку мені тулили до носа і до вуст. Запах ефіру я впізнала відразу. Я різко вдарила його ліктем в дихало, потім рубонула реб­ром долоні по носі. Недарма мене вчили всьому цьому. Він заюшився, захарчав і відстав, а я побігла. Коли вибігла на Академічну й озирнулася, вже ані його, ані авта не побачила.

Я з цікавістю вислухав її пригоду і запитав:

— Чи не чули ви особливий запах?

Вона здивувалася:

— Запах? Ну… був запах цигарок… а більше нічого.

— Я мав на увазі запах цинамону.

— Он ви про що! — Вона усміхнулася.— Ні, не чула. Щоправда, був запах якоїсь гидотної кольонської води. Але я не здатна його описати.

— Що ж, тоді вам залишається тільки усе це повторити моєму товаришу, комісарові Обуху. Ви ж не проти?

— Ой, поліція! Ще тільки цього мені бракувало.

— Вам нема чого боятися. До вас нема жодних претензій. Але ви важливий свідок.

Вино пішло так легко, що ми замовили другу пляшку, але заплатив уже я.

— Скажіть,— звернувся я до дівчини,— ви були в Сопоті, то, може, чули, який там настрій? Гітлер готується до війни на Сході?

Вона розсміялася:

— Ви теж боїтеся Гітлера? В казино крутилося чимало німецьких офіцерів, але в жодного з них я не помітила бодай натяку на те, що ви кажете. А вони ж бували й доб­ряче п’яні, то язика на припоні не тримали. Гітлер робить Польщі дуже привабливі пропозиції. Навіщо йому війна?

— Ви знаєте, які саме пропозиції?

Ірма глянула на мене з загадковою усмішкою і сказала:

— Знаю. Але не скажу.

— Я здогадуюся. Вони торгуються про Ґданськ. А що може обіцяти Гітлер Польщі? Те, що хоче Польща,— вихід до Чорного моря. Тобто всю Україну, а не лише Галичину.

— Фу, з вами нецікаво,— надула вона губки.— Ви все знаєте. Я думала, вас ошелешу.

— Ви забули, з ким спілкуєтеся. Я ж газетяр. Вмію читати між рядків.

— Ви читаєте між рядків лише те, що надруковане? Чи також те, що промовлене? — прискалила вона око.

— Інколи й це.

— І що ви прочитали поміж моїх усних рядків?

Я подивився їй в очі і сказав:

— Що ви хочете піти звідси. Зі мною.

Ірма усміхнулася.

— То вже договорюйте. Куди?

— Світ за очі,— пожартував я.

— Ну ні, аж так — ні. Ходімо до нічної ресторації. Я хочу танцювати.

Я підійшов до бармена і запитав, чи може він викликати таксі. Бармен сказав, що одне таксі й зараз вільне і чекає на вулиці. Виходячи, я побачив, що Зяблов і Мольтке вже ледь не обнімаються за пляшкою віскі.

5

Ми виїхали на Легіонів і зайшли в «Ґранд», тицьнувши швейцарові двадцять грошів. Тут і справді гулянка була в розпалі. До нас поквапився адміністратор і запровадив за вільний столик. Відтак підбіг кельнер, схожий на циркуль, і проторохтів, що кухня вже не працює, але холодні закуски ще є.

— Це чудово,— промовила Ірма.— Я добряче зголодніла.

— Я теж.

Ми замовили набір різних сирів, червоний