Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
Кельнер приніс нам напій. Як і варто було сподіватися, то був самогон від Бронка. Але цілком добрий.
— Чому консул, призначений до Львова, досі у Варшаві? — поцікавився я.
— А ви добре поінформовані. Звідки? Адже в газетах про це не писали.
— Доводиться вишпортувати інформацію з різних джерел.
— Ви запитали тому, що зайнялися вбивством Коса?
— Чому ви вирішили, що то було вбивство?
Він зблиснув очима.
— Якби то був нещасний випадок, ви б там не нишпорили,— усміхнувся він.
— О, бачу, що й ви добре поінформовані. Хтось там побував ще переді мною.
— Точніше, перед другим вашим візитом. Ви там випадково нічого не прихопили?
Він мене пронизував яструбиним поглядом.
— А що? Забракло вам однієї папки? — тепер усміхнувся я.
Він похитав головою і сказав:
— Я так і думав.
— Ви про папки? Чому ви їх забрали? Який стосунок маєте до тих людей, які зібралися емігрувати?
— Ми їм помагаємо. Консул Єлісєєв, власне, цим і займається у Варшаві. Переправляє сюди євреїв-утікачів з Чехословаччини.
— І у цьому полягав ваш контакт з Деккером і Косом?
— Ви так одразу хочете багато довідатися? А який мені інтерес посвячувати вас у наші справи?
— Інтерес може з’явитися.
— Так, звісно… Може. Що б ви сказали, якби я вас найняв як детектива?
— То залежить, що ви маєте на увазі.
— Знайти Деккера. Отримаєте тисячу золотих.
Не зле, подумалося мені. Це вже третя особа, яка мене наймає в одній і тій самій справі.
— Я можу погодитися. Але хотів би, щоб ви від мене нічого не приховували.
— Скажімо так, я не приховуватиму того, що стосується Деккера.
— І Коса теж.
— Гаразд. Але і ви не повинні ділитися ні з ким своїми знахідками, не повідомивши передусім мене. Домовились?
Я вдав, що погоджуюсь, і відповів:
— Я на поліцію не працюю.
— Але з комісаром товаришуєте?
— Це давня дружба. Я помагаю йому розслідувати зґвалтування і загибель дівчат від рук маніяка. Які причини були в Деккера зникнути?
— Думаю, він злякався долі Коса. Той, хто вбив Коса і доньку Кисіля, міг мати такі ж плани і щодо самого Деккера.
— Тобто ви не допускаєте, що вбити їх міг Деккер?
— Чому ні? Цілком допускаю. Вони працювали в одному напрямку і були конкурентами.
— А якщо все ж не Деккер убивця? Кого він міг би боятися?
— Ну, наприклад, того ж Кисіля. Або… євреїв. Він не був чистим на руку. Гроші, мабуть, взяв, а документи на виїзд не оформив.
— Скажіть, а ті депозити, які залишали у вас євреї, що виїхали… Вони всі потрапили в руки їхніх власників?
— Ми всім відправили їхні пакунки. Це наш обов’язок. Захланна буржуазна Польща вирішила бідолах пограбувати. А ми знайшли чудовий спосіб, як помогти людям.
— Однак місцева єврейська громада запідозрила, що тут діло нечисте. Бо ті, що виїхали, досі не дали про себе вістки.
Віцеконсул похмуро похитав головою.
— Ви вже й з єврейською громадою поспілкувалися? За нашою інформацією, вони всі сіли в Констанці на корабель. Однак ви ж знаєте цей хитрий народ. Куди вони поїхали — це одному Богу відомо. І вони правильно роблять, що не сповіщають свої родини. Бо це нікому не вигідно. Головне, що вони будуть урятовані від нацистів. Ось.— Він присунув до себе книжку, відстібнув клямру і розгорнув, середина книжки була акуратно вирізана за розміром банкнотів і набита сотками, віцеконсул добув звідти три папірці і простягнув мені.— Це вам завдаток. Збирався ще на них грати, але вчасно зупинився.
— Оригінально,— промовив я.— Книжка в ролі гаманця. А я вже думав, що ви Адольфа читаєте.
— Я прочитав його раніше. Коли відшукаєте Деккера, не пошкодуєте. Совєтські люди вміють бути вдячними.
— У Деккера була коханка,— згадав я.— Не знаєте, хто вона?
— Ні. Він з нею ніколи не з’являвся.
— І останнє запитання. Навіщо вам Деккер? Чому ви його хочете знайти?
— Бо не хочу, щоб він скінчив, як Кос. Хочу його знайти раніше за…— Він замовк.
— Раніше за кого?
— Я вже казав. Раніше за Кисіля і єврейських бойовиків.
— А що у вас було з Косом? Чому ви йому погрожували?
Зяблов спалахнув.
— Це що? Покійниця вам на спіритичному сеансі повідомила?
— Ні. Вона ще за життя встигла декому розповісти про вашу сварку.
Зяблов нервово завовтузився.
— Я його попередив, щоб не надумав шахрувати, як Деккер. Бо я помітив, що він таки маніпулює. Подає до посольства Еквадору більше подань на візу, ніж депонує у нас коштів майбутніх емігрантів. Отже, почав грати в свою гру. А це небезпечно.
— Тому ви погрожували йому смертю?
— Якою, в біса, смертю?
— Ну, це ж ваша погроза, що він зіграє в ящик.
— А-а,— відмахнувся Зяблов.— Я не погрожував, а попереджав, що коли єврейська організація довідається про його махінації, то йому буде гаплик. Якщо він вирішив сам депонувати майно емігрантів, то де гарантії, що воно потрапить до Бухареста? А претензії будуть до нас.
— То Кос таки сам депонував те майно?
— В кількох випадках так, наскільки мені відомо. Точніше, це робила його фірма «Зайдель і К°». Але прикривалися совєтським посольством.
— І чим це закінчилося?
— Він обіцяв більше не шахрувати.
— Вернімося до Деккера. Далі не розумію, чим він для вас такий дорогий.
— Можливо, навіть не для мене.
По тих словах він підвівся й потис мені руку. Однак я його стримав.
— То для кого ж?
Він кивнув у бік покерового столу і сказав приглушеним голосом:
— Там сидить знаєте хто? Недавній посол Рейху у Варшаві Ганс Адольф Гельмут Людвіґ Ердманн Вальдемар фон Мольтке[39].
— Ого! І як вам вдалося все це запам’ятати?
— Така наша робота. Пам’ятати геть усе. Для мене дрібничка, а йому приємно.
— І що він тут робить?
— Те саме.
— Теж у пошуках Деккера?
— Авжеж. Тільки сам він не шукає. У Львові є люди з німецької контррозвідки. Кілька днів тому Ріббентроп відізвав Мольтке з Варшави, бо він узявся покращувати стосунки з Польщею. А це зараз німцям небажано.
— Ви з ним співпрацюєте?
— У цьому питанні так. Деккер — насамперед їхня людина. Він, правда, грав на два боки.
— А дівчина поруч з послом? Хто вона?
— Ви теж кинули на неї оком? — підморгнув він.
— На таку вроду неможливо не кинути оком.
— Авжеж… Її звати Ірма. Грачка з неї феноменальна. Вже тричі обібрала Мольтке. Та й мене двічі. Якщо це вас цікавить, вона прийшла не з Мольтке. А зараз дозвольте відкланятися.
Він відійшов до грачів і зупинився біля крісла Мольтке. Чи не посол і передав Зяблову цю захопливу книжку?
Я роззирнувся залою. Кисіля ніде не було видно. Бронко все ще крутився біля буфету.
— І що? — запитав він.— Бачу, все вдалося і без мого втручання. Хто б подумав: гроші в книжці! І багато там того добра?
— Багато. Так, на око — зо дві тисячі.
— Гм,— замислився він.— Я б радо таку книжку взяв почитати.
Помітивши, як загорілися його очі, я сказав:
— Навіть і не думай. Кисілеві це не сподобається. Тому вгамуй свій газард.
— А той німець? Шо за їден?
— Колишній посол Німеччини у Варшаві.
Бронко присвиснув.
— Курва мать! А може б так… я його трохи помацав?
— Слухай, ти
