Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
Степ реве, гримлять пістолі,
шабельні удари —
гайдамаки на роздоллі
здибали гусарів.
Ой же ж дзвонять гострі шаблі
ще й земля куриться!
Гей не ’дного кров шляхтича
може тут пролиться.
Гей не ’дин орел козацький
в сиру землю ляже.
А тим часом Україна
«Бийте ляха!» — каже.
Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.
Добре бились гайдамаки,
шаблями кресали, —
ще до вечора поляки
трупом полягали!
Котить Тікич мутні хвилі,
мутні та криваві.
У воді тіла безсилі,
гайдамацька слава.
Не вода — лиш кров багряна
ляська протікає!
Будуть знати воріженьки,
як Вкраїну краять.
Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...
Вічність поволі стихає в глибинах,
губляться згадки останні.
Знов я дивлюсь на ріку тихоплинну,
згадую Тайну прадавню...
Мулом занесло вже трупи шляхетські
і проростило бур’яном.
Трактор із гуркотом, з ревом дереться
ген сивочубим курганом.
— Що там таке?
— Та кістки перебиті!
— Викинь їх к бісу в калюжу!
Зяють козацькі могили розриті,
дизель регоче байдуже...
Тікичу мій! Хай вода каламутна —
доста ж напилася крови!
Хвилям твоїм і могилам забутим
це я присвячую «Слово...»
Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції — поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.
Заступник редактора Чумак
... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.
— Он ти який... — сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. — Присядь, голубе!..
Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.
— Я приніс іще віршів, — несміло сказав я, — і...
Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.
— Віршів, значить... — повторив він, видихнувши цілу хмару диму. — Послухай, а як це ти написав отаку поему?
— Що? — витріщивсь я на нього.
Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.
— Мабуть, я неточно сформулював запитання... — озвавсь він по хвилі. — Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми — козацтво, минуле України... га?
— Ну, — почав я, бгаючи в руках шапку, — це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...
— А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? — раптом перебив мене Чумак.
— Цього... — я подумав. — Ну, Шевченка... й Франка!
Він посміхнувся.
— А ще?
— Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.
— Вольтер, чи що?
— Еге!
— Й тобі сподобалося?
— Ще й як!
Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.
— Ти вибач, — сказав він, утираючи сльози, — але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...
— Тю! — здивовано вигукнув я. — А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... — я подумав і на весь голос зацитував: — «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!
Чумак покрутив головою.
— Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?
Я старанно подумав.
— Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?
Він зітхнув.
— Тут, — сказав він, висовуючи шухляду, — я приготував тобі кілька збірочок... Прочитай уважно, добре? Цих авторів не можна не знати, надто ж якщо ти сам пишеш вірші. Це — краса і гордість нашої літератури! І приїжджай на засідання літературної студії — ми збираємо її через два тижні. О, — похопився він, — ану покажи, то ти там притяг?
Я добув із-за пазухи грубого зошита.
— Це моя творчість за останні два роки! — значуще сказав я. — Тут багацько віршів. Не всі вони мені подобаються, бо це пройдений на сьогодні етап, але...
— Воно й видно, що багацько!.. — пробурмотів Чумак, гортаючи зошита. — О, тут і про кохання є... «Купальська ніч», ти диви! А загалом, які теми тебе приваблюють?
— Ну... про любов! — нерішуче сказав я. — Про звірів іще...
— Як-як?..
— Ну, це... ну, в мене є така поема... Коротше, люде полювали на вовка, й коли вони хтіли взять його живцем, то він плигнув у яр і вбився. Щоб у неволю не потрапити, розумієте?
— Гм!.. — буркнув Чумак. — Ну, а про партію ти пишеш, про комсомол?
Я нагнув голову.
— Та... нащо воно мені! Про них і так оно понаписували... та ще й напам’ять учити заставляють! Учиш, учиш, аж сорочка мокра...
Він постукав пальцями по столу.
— З тобою все зрозуміло... Одне слово, прочитай ці книжки, чув? Поговоримо потім... а зараз забирайся, бо ми здаємо номер!
Я надів шапку й почвалав до дверей.
— Ага, — згадав я, уже взявшись за клямку, — а що ж із моєю поемою?
— Потім, потім! — відмахнувся він. — Про неї треба говорити окремо...
— Ну, а вам вона як?..
Чумак подивився не мене.
— Якщо чесно, то — він раптом посміхнувся, — силенна поема! Однак...
... темно, хоч в око стрель. Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири — ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев’яними цямринами й від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур’янах. Поночі
