Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
—Ну, а зі мною, що станеться? — насмішкувато поспиталися із заднього ряду, і я втямив, що обізвався фізрук.
— А тебе, гицлю, задавить машина... як на висолопеді будеш їхати! — Баба подивилася на вчителів. — Ви думаєте, що смерть приходить раз у сто год, еге? Що жити будете довго й щасливо? Ні, люде... вона у кожного стоїть за плечима, — і треба жить так, щоб гріха не було!
Вчителі понуро мовчали.
— Ну... хто ще тут хоче знати, коли умре?
— А чого... — іронічно сказав завуч, і голос його раптом затремтів. — Заворожи нам, бабо, послухаємо!
— Ти умреш через сім год... прямо в класі! А ти, — баба глянула на вчительку початкових класів, яка радила показати мене психіятрові, — на той год весною вийдеш заміж... чоловік буде пити і п’яний зарубає тебе сокирою!
Багрій смикнувся й підняв голову.
— А я... а я?! — безтямно поспитався він.
Баба обернулася до нього, і її очі зблиснули, мов дві жарини.
— А ти, убійнику, довго житимеш... та перед смертю живцем згниєш, утямив?
— ... хто навів чекістів на його слід?
Багрій коротко реготнув.
— Та на хріна воно тобі, товаряко? Хто не навів, то добре зробив... він же ж людей убивав, ти що!
— Яких людей?
— Тих, що за совєцьку власть стояли, колгоспний рух очолювали... комуністів!
— А хіба комуністи — це люди? — тихо поспитався Юр.
— Він товариша Білошкурського зарізав... уповноваженого райкому! Ех, який це був чоловік... — Багрій зітхнув. — Та що тобі розказувати... Простий був, людяний... а веселун! Шутками завжди сипав, прибаутками... Завжди з собою коров’ячу машкару возив. Ото як ідемо, бувало, хліб трусити, то він у сінях її надіне та тільки через поріг — і як зареве: «Му-у! му-у! Ваша мама прішла, молочка прінєсла!»
— Справді, веселун! — буркнув Юр.
— А той Петлюра й перестрів його в чистому полі! Товариш додому їхав, натомився... а він його зсадив із коня, поставив на коліна — та й каже: «їж партійний білет!»
— Звідки це відомо? — з цікавістю поспитав Юр.
Багрій сплюнув набік.
— Люди йшли з буряків, то бачили! Отак поздівався твій дід із чоловіка... Ще й потім зерна мертвому в горлянку напхав!
— До-обре зробив!..
— А що ж тут доброго... ти, товаряко? В товариша четверо дітей сиротами зосталися... один другого менші!
Юр зціпив щелепи.
— А в тих людей, котрих товариш прирік на голод у тридцять третьому, дітей не було? Пам’ятаєте, як вони у колгоспних яслах умирали весною? По п’ятеро, по десятеро душ за день — і їсти просили до самісінької смерти?!
— А ти що, на власні очі це бачив?! — крикнув Багрій, і шия його почервоніла. — Бачив, кажи?!
— Усіх вас треба було вбивати!.. Вішати треба було, розстрілювати... щоб і сліду не лишилося од вашої фашистської партії!
Старий зазіпав, хапаючи повітря.
— А, то ти вбить мене прийшов? На... вбивай, душогубе! — Він підсмикнув холоші, і Юр побачив жахливо роздуті ноги, з котрих текла сукровиця. — Я й так у бога смерти прошу кожнісінький день... до половини вже згнив, бачиш?!
— Та на хріна ти кому потрібен, старий собако! — втомлено сказав Юр. — Сам...
... лежало перед ним пологими сірими хвилями. Він крокував через поле, шурхаючи носаками своїх черевиків у ламкому почорнілому стерновищі; улоговина помалу переростала в схил, який закінчувався розмитим нерівним гребенем, і видно було, як там, попереду, гостро й чітко вирізняється на тлі вечірнього неба кущ сріблясто-сірого полину. Юр збавив ходу; все доокруж принишкло, як буває тільки перед заходом сонця, й лише його кроки тяжко й гучно шелепали в цьому безгомінні, осяяному кривавими відкидами овиду; аж ось він піднявся на узвишшя й, утомлено сівши на землю, обхопив руками коліна.
Хмари геть розійшлися, й під високим чистим вечірнім небом напрочуд ясно видніли білі квадратики хат, гребля і руде глинисько біля неї, а ще далі, за селом, — довгі стяги перелісків і дороги, що немов би закам’яніли серед чорних піль. Хвилини текли й текли, а він сидів, не рухаючись із місця, й дедалі більше почував, як у самісінькій глибині єства починає ворушитися невиразний подив. Його свідомість знову немов би розкололася: одна половина фіксувала цей круговид у найменших його деталях, а друга — відмовлялася вірити, що він таки нарешті повернувся додому і тепер бачить оце село, розкидане по обидва боки широчезної долини, і навіть дивиться на нього з того узвишшя, де завжди колись зупинявся, повертаючись зі школи. Він став дошукуватися причини цього відчуття і зненацька уторопав: увесь оцей світ із його небом, полями і долиною видавався містичним, а значить, несправжнім, неначе б його намалювала якась могутня рука, — врешті він сам був часткою цього світу й, оскільки та ж таки потуга наділила його здатністю мислити, то він усе не міг збагнути, яка ж його роль у цій світобудові і чому лінія його життя, склавшись у певний, суворо визначений згори малюнок, має обірватися отут, у цих краях, де він колись народився. Юр провів рукою по чолу; в сей мент щось неначе зрушилося в ньому — і він мовби уздрів себе крізь товщу літ, і задихнувся од тої повноти життя, що переповнювала колись його істоту, й до самісінької глибини душі вразило його, настільки гостро й екстатично сприймалося тоді оце небо, і вечір, і вся оця земля...
ГЛОСАРІЙ
Вечір червоний упав на покоси,
впав у яруги розлогі.
Сонце розхристане бродить і босе,
порох здійма на дорогах.
Звивисті балки, провалля та схили
мріють в багрянці води...
Чом же мені так несказанно милий
Тікич, спокійний завжди?
Ген у вечірніх потоках проміння
згадка бринить не одна.
З тихих глибин і старого каміння
вічність ізнов вирина...
Баба казала: коли починалося село, в нім жили одні козаки. Король подарував їм цю землю, щоб вони перекрили шлях татарським чамбулам, які переправлялися через Тікич. Аж за сто років у селі з’явилися ляхи, які принесли із собою панщину. І тоді знайшовся такий чоловік, який прозивався Залізняком, — він підняв людей і вирізав ляхів та уніятів у Жашкові, Лисянці, Черкасах та Умані. Отут, на цім полі, військо Залізняка зустріло
