Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

Пішла від мене, здається, ображена, хоч напевне знаю, що вона добре все чула, що я їй сказав, здається, вона не розгнівалась, коли я спитав її про Кору, їй просто належить так відповідати, а сама ж вона ніби й не дуже сердилась — підійшла ж, погладила мене по щоці. Ні, вона спершу погладила, а тоді вже я спитав її, і все зіпсував. Врешті вийшло все на гірше, ніж було доти, і тепер я вже напевне не засну, навіть якби дали мені цілу банку тих таблеток. Час від часу поболює мені в животі, дивно, проводиш там рукою, а все таке гладеньке, а найгірше — відразу згадуєш і мигдалевий запах її волосся, і її голос; голос у неї поважний, дорослий, як у співачки якої-небудь, вона й коли сердиться, то він у неї лагідний. Як почув її кроки у коридорі, то ліг і очі заплющив, не хотів її бачити, було мені зовсім байдуже, найкраще нехай дасть мені спокій, чув, як вона увійшла, як засвітила світло угорі. Вдавав, ніби спить, як херувим, рукою прикрив собі обличчя і очей не розплющив аж до тієї хвилини, коли я стала біля ліжка. Коли він побачив, з чим я прийшла, то зробився такий червоногарячий, що мені знову його стало страшенно шкода, але трохи й сміх мене брав, бо ситуація була, звісно, безглузда вкрай. «Будь ласка, скинь штани і ляж на живіт!» — тут він мало ногами не задригав, мабуть, на мамусю свою так тупав, коли років з п’ять мав, ледь-ледь не плаче: «Не буду!» — під ковдру, либонь, заліз би і верещав, але тепер-то йому так вже не випадає, він позирнув на клізму, потім на мене, а я що — стою, чекаю, — повернувся, вовтузився під ковдрою, ніби нічого не тямить, поки я бачок вішала, довелось знову самій ковдру з нього скидати і знову казати про штани і щоб задок підняв трохи, мені легше буде скинути з нього ці штани і підкласти рушника. «Підійми-но трохи ноги, ось так, добре, ще більше на бік повернися, чуєш? Повернись, кажу, ось так». Він лежить тихесенько, а ніби голосить, мені і смішно — у мого залицяльника зад голий, і жаль його трішки, ніби я йому на зло роблю за те, що він тоді так спитав. «Скажи, якщо вода загаряча», — кажу я, а він мовчить, кулаки, напевне, гризе, я не хотіла бачити його обличчя, сіла мовчки на ліжку й чекаю, коли вже сам заговорить, вод було досить-таки багато, але він усе стерпів, мовчав, а потім я йому сказала, щоб пом’якшити ту, попередню фразу: «Дуже добре, ось тепер ти зовсім як дорослий!», — вкрила його і попросила, щоб терпів якомога довше, не біг до туалету. «Світло тобі погасити, чи нехай лишиться?» — це я вже у дверях. Сам не знаю, як і сказав, що мені байдуже, і почув, що вона зачиняє двері, вкрився з головою, що робити, коли в животі різало мені, я аж руки кусав і плакав. Ніхто не зрозуміє, ну жоден, як я ридав і лаяв її, ображав, вгороджував їй ножа у серце разів з п’ять, десять, двадцять і лаяв її, і радів, що їй боляче, що вона благає мене, просить пробачення.

Біда, та й годі, друже Суаресе, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїзі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.

Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о пів на третю і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд. Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж не знала, але що тут вдієш?