Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

навіть Пабло, який так хотів побалакати з братом. Але астма — моя коханка — навчила мене користатися з ночі, тож я лишився з Луїсом: зіперся на стовбур, курив і роздивлявся рисунки листя на тлі неба; ми розповідали один одному те, що кожному довелося пережити після висадки, але більше говорили про майбутнє, про те, що має початися того дня, коли замість зброї ми перейдемо до кабінетів з телефонами, зі С’єрри до міста, і я згадав мисливські роги й ледь не прохопився Луїсові про думки, що опосіли мене тієї ночі, аби тільки його розважити. Зрештою я промовчав, хоча відчував, що ми переходимо до адажіо того квартету, до мінливої повноти лічених годин, яка попри все була деякою певністю, знаком, якого ми ніколи вже не забудемо. Скільки мисливських рогів усе ще чекали, скільки з нас залишать тут свої кістки, як Роке, як Тінті, як Перуанець. Але досить було задивитися на верховіття дерева, щоб відчути, що воля знову впорядковує хаос, накидає йому рисунок адажіо, яке колись перейде у фінальне алегро, у дійсність, гідну цієї назви. І поки Луїс утаємничував мене в міжнародні новини й у становище у столиці та провінціях, я бачив, як листя й гілки поволі корилися моєму бажанню, робилися мелодією — моєю й Луїса, який усе говорив і говорив, не здогадуючись про мої фантазії; а потім я побачив зірку — маленьку, але синю-синю — що вписалася в самісінький центр рисунку, і хоч я нічого не тямлю в астрономії і не міг би сказати, що то було — зірка чи планета, проте був певен, що то не Марс і не Меркурій, адже вона надто яскраво сяяла в самісінькому осерді адажіо, в самісінькому осерді Луїсових слів, щоб хтось міг переплутати її з Марсом або Меркурієм.

Переклад Сергія Борщевського

Сеньйорита Кóра[29]

We’ll send your love to college, all for a year or two,

And then perhaps in time the boy will do for you.

«The trees that grow so high…»[30]

(Англійська народна пісня).

Не розумію, чому мені не дозволяють лишатися в клініці з моїм хлопчиком на ніч, зрештою, я ж — мати, і лікар де Луїзі познайомив нас з директором. Принесли б якусь кушетку, і я ночувала б поряд з ним, поки звикне, бо коли ми його навідали, він увійшов такий блідий, бідолашка, ніби думав, що його зараз повезуть на операцію; може, це ще й від цього лікарняного запаху, чоловік теж нервував, ледве дочекався, щоб піти геть, а я ж не сумнівалася, що мені дозволять лишитися з сином. Адже йому тільки п’ятнадцять виповнилося, та й тих не даси одразу, і завжди він був при мені, хоч тепер, у тих довгих штанах, він бадьориться, намагається виглядати дорослішим. Вочевидь йому було таки не по собі, коли довідався, що не дозволяють мені лишатися з ним, добре ще, що батько знайшовся тоді на жарти і змусив його одразу ж перевдягтися у піжаму та й лягти у ліжко. А все через оту шмаркачку санітарку, хотіла б я знати, чи то у них справді такі порядки, чи то вона мені просто на зло уперлась. Добре, що я їй так сказала, просто спитала — а чи напевне вона знає, що мені таки не можна тут лишитися. Досить лише глянути, щоб зрозуміти, що то за пташка, корчить із себе бозна-що, фартушок на ній в обтяжку, таке ніхто-ніщо і звати ніяк, а гонору — ну геть тобі директриса клініки! Але моє таки зверху, я вже їй сказала все, що хотіла, хоч, правда, хлопчик мій не знав, куди й подітися, а татусь його вдавав, ніби нічого не розуміє, і, звичайно, позирав на її ніжки, як завжди. Приємно лише одне — загальна атмосфера тут добра, зразу видно, що клініка для заможних людей, у хлопчика чудовий столик з нічною лампою, за яким він зможе читати свої журнали, і чоловік, хвалити Бога, не забув принести йому отих його улюблених м’ятних цукерок. А все ж завтра зранку я таки побалакаю з де Луїзі, це перше, що я зроблю, хай він присадить трохи цю зарозумілу дівулю. Треба ще глянути, чи вистачить йому однієї ковдри, я про всяк випадок попрошу ще одну, запасну. Ой, та певне, що мені досить цієї ковдри, добре, що хоч нарешті вони пішли собі геть, мама все ще вважає мене немовлям і труситься наді мною. Мабуть, санітарка думатиме, що я й попросити для себе нічого не годен, вона на мене так зиркнула, коли мама на неї гримала… Ну, не можна мамі лишатися тут, то й не можна, не такий вже я малий, щоб не міг спати сам. А в цьому ліжку спатиметься добре, о цій порі тут так тихо, лише подеколи долинає віддалений шум ліфта, це нагадує мені отой фільм жахів, де в лікарні лежала паралізована жінка, а тоді раптом поночі одчиняються двері — й вона бачить перед собою чоловіка у білій масці…

А санітарка ця досить-таки симпатична, вона прийшла ще раз о пів на сьому з якимись паперами, питала моє повне ім’я, вік і таке інше. Я одразу ж заховав журнал, нехай бачить, що я книжки читаю, а не журнали з коміксами, і вона, напевне, помітила, але нічого не сказала, мабуть, ще сердиться на маму і думає, що і я такий самий, буду тут комизитися. Запитала в мене, як там мій апендицит, я відповів, що нічого, вночі не боліло. Сказала, що має зміряти мені пульс, помацала, щось записала і повісила в ногах ліжка картку. «Їсти хочеш?» — питає. Я, мабуть, почервонів, бо здивувався, що вона мені каже «ти», вона ще дуже молода і