Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

Вернулась вона десь о пів на сьому, прикотила столика на колесах, а на ньому всякі пляшечки, вата, і я враз чомусь ніби злякався, хоч взагалі не дуже, просто узявся роздивлятися, що там, на тому столикові, скляночки всякі, щипчики, гумові трубки. Здається, таки трохи перелякався, сердешний, без мамусі, а та — вирядилась, мов папуга, «була б вам дуже вдячна, якби виявили більше уваги до мого сина», «я вже розмовляла про це з лікарем де Луїзі», «ну, звичайно, аякже, будь ласка, буду вже ходити коло нього, як коло принца». А він у вас гарненький, особливо, коли червоніє, як я входжу до палати. Коли я відкинула з нього ковдру, перший порух його був знову натягти її на себе. Та, мабуть, помітив, що мені смішно, як він соромиться. «Тепер, — кажу, — спускай штани», — і дивлюсь йому просто в очі. «Штани?» — перепитав він голосом, як у молодого півника, і почав неслухняними пальцями розв’язувати вузлик на піжамних штанах. Потім з ґудзиками морочився, а розстібнути ніяк не міг. Стягла я з нього штани майже до колін, ну і все там у нього, як я собі й думала. «Ти вже, однак, дорослий хлопець», — кажу я йому і намилюю помазок, хоча голити там йому було майже нічого. Намилюю його там, а сама питаю: «А як тебе хоч звуть?» — «Пабло» — відповідає хлопчак, та якось так жалібно, мабуть, од сорому. «А якось коротше чи ласкавіше, як тебе вдома називають?» — кажу я йому, однак вийшло на гірше, бо він мало не заплакав, поки я йому тих пару волосинок збривала. «То інакше вдома не кличуть? Тільки отак: «синочку», та й усе, а короткого імені в тебе немає? Ну то нехай так і буде…» Поголила його, і він одразу ж вкрився мало не з головою. «А Пабло — гарне ім’я», — кажу я, захотілося мені його якось утішити, шкода стало, що так він засоромився, та й я ніколи ще не зустрічала в своїй роботі отакого молодесенького й сором’язливого хлопчика, але чимось він мене таки дратує, напевне, успадкував щось і від тої мами, та є в ньому й таке, що ніби не в’яжеться з його віком, щось наче й доросле, зріле — бо він таки досить гарненький, і таки добре розвинутий, як на свої роки, — але щенятко, яке вже вважає себе чоловіком, ще, чого доброго, й залицятися почне.

Я заплющив очі, щоб од цього сховатися, та марно, бо вона знову чіпляється: «То що, ніяк і не звуть тебе?» — і я ледве не вмер на місці, отак би її й задушив, а коли розплющив очі і побачив над собою її каштанове волосся, вона нахилилась, витираючи мило, і від волосся її линув запах мигдалевого шампуню, як у нашої вчительки з малювання, чи, може, то був якийсь інший запах, і я не знав, що їй відповісти, одне лиш на гадку спало: «А вас звуть Кора, правда?» Вона позирнула на мене трохи іронічно, тими самими очима, які мене й обдивились вже з голови до п’ят, і відповіла: «Сеньйорита Кора». Навмисне так сказала, мені на зло, так само, як тоді, коли говорила: «Ти зовсім уже дорослий» — знущається з мене. Дарма, що я був страшенно роздратований, іще й через оте червоніння (нічого не можу вдіяти, для мене це зараз — найгірше), а все ж насмілився і кажу їй: «Ось як? Ви — така молоденька… А що — Кора — гарне ім’я». Мені хотілося сказати їй щось зовсім інше, і вона зрозуміла це, і її теж зачепило, тепер-то я напевне знаю, що гнівається вона через маму, а мені хотілося сказати, що вона ще дуже молода і що я волів би звати її просто Кора, але як тут вимовиш таке, коли вона сердиться, і котить отой свій клятий візок, і йде геть, а я ледь не плачу, ось у мене ще одне — не можу стриматись, інколи так горло перехоплює, перед очима все миготить, а найліпше було б сказати просто усе, що хотів. Зупинилась вона біля дверей — немовби хотіла подивитися, чи не забула чогось, а я все не наважувався сказати їй, думав лише, а слів забракло, то ж і тицьнув пальцем на стаканчик з милом; потім всівся на ліжку, відкашлявся і сказав: «Ви забули отой стаканчик з милом». Але це вже я вимовив поважно, так, як дорослі кажуть. Я вернулась по той стаканчик і, щоб заспокоїти хлопчика, погладила його по щоці: «Не переймайся, Пабліто, все буде гаразд, така операція — то дурниці». Коли я торкнулась його, він аж сіпнувся, образився, а потім знову заліз під ковдру, вкрився аж по самі вуха. І вже звідти каже тихенько: «А можна, я вас називатиму просто — Кора?» Отака вже я добра, дуже мені шкода стало, що він так соромиться, а ще ж хоче і відомстити мені, а я ж навчена вже, знаю — тільки поступись, потім з ним вже не впораєшся, хворого треба тримати в шорах, а то станеться щось як у Марії Луїзи в чотирнадцятій, або ж лікар нагримає, у нього на таке собачий нюх. «Сеньйорита Кора» — сказала я йому, узяла той стаканчик і вийшла. Я дуже розсердився, мало не вдарив її, мало не скочив з ліжка, щоб виштовхати її у плечі і… Навіть і сам не знаю, як витиснув із себе: «Якби я не був хворий, то, певне, ви до мене поставились би інакше». Вона вдала, що не чує, навіть голови не повернула, й лишився я сам із собою, але читати мені не хотілося, бо ж насправді я якраз і хотів би, щоб вона розгнівалась, а я мав можливість її перепросити, бо ж, власне кажучи, зовсім не те хотілося мені їй сказати, але судома так перехопила мені горло, що навіть не знаю, як ці слова з мене видобулися, виповів їй оте тільки з роздратування, але я сказав не те, що хотів, або радше не так, як хотів.

Ну, завжди з ними те саме, людина підходить уважно, лагідно, каже їм щось по-хорошому, а тут раптом з такого щеняти пробивається чоловік, і не хоче він розуміти, ну який ще з нього дорослий! Треба розповісти про це Марсіалеві, нехай посміється, а як уранці завтра побачить хлопчака на операційному столі, то малий ще більше його потішить, такий ніжненький бідолашка, щічки палають. О, кляте червоніння, нема від нього порятунку, що ж мені робити, може, вдихати глибше, перш ніж говорити… вже й сам не знаю.