мені сподобалась. Я сказав, що не хочу їсти, і збрехав, бо мені саме о цій порі хочеться їсти. «Вечерю сьогодні матимеш легеньку» — каже вона, і не встиг я й оком змигнути, як вона забрала мої м’ятні цукерки. І пішла собі геть. Вже не пам’ятаю, чи я запротестував якось, але, здається, ні, не встиг, бо був досить таки розгніваний, що вона до мене ставиться, як до малого, могла зрештою сказати, що не повинен їсти цукерок, та й усе, а не забирати відразу… Звичайно, вона розсердилась на маму, а тепер на мені відігрується… Дивна річ, ось вона пішла, я б, може, й хотів на неї сердитись, а не можу. Така молоденька, може, років із дев’ятнадцять, мабуть, щойно закінчила школу санітарок. Якщо вона принесе мені вечерю, якщо саме вона, то я запитаю, як її називати, бо ж треба до неї якось звертатися. Але ні, замість неї прийшла інша, у синьому вбранні, така мила, принесла мені бульйон і сухарі і дала випити зелених пігулок. Ця теж спитала про те та се і як себе почуваю, і сказала, що тут спати дуже добре, що в мене чи не найкраща палата в клініці, і справді так, бо я спав майже до восьмої, а розбудила мене ще одна, новенька, маленька така, вся у зморшках, як мавпочка, дуже лагідна, і сказала, щоб я встав та вмився, але спершу дала мені термометра, щоб я його поставив, як тут заведено, а я спершу й не зрозумів, бо вдома завжди ставив термометр під пахву, тож вона мені усе пояснила і пішла. Тут мама з’явилась і — ой, як добре, у тебе все гаразд, бачу, що почуваєшся непогано, а я собі вже уявляла, що ти й очей тут не заплющиш, бідний хлопчику, але що там, вони всі такі, діти, сплять, де голову прихилять, і що йому до мами, такої знервованої усім, що не змогла заснути ніяк. Лікар де Луїзі прийшов оглянути хлопця, тож я вийшла на мить у коридор, бо все ж таки хлопець великий, незручно, і хотілося мені зустріти десь оту вчорашню санітарку, та так, мовчки, просто зміряти її поглядом, але у коридорі було порожньо. Лікар де Луїзі вийшов до мене досить швидко, сказав, що оперуватимуть малого завтра, що хлопець почувається добре, що має міцну статуру і що у його віці апендицит — це дурниці. Я подякувала йому і скористалася з нагоди зауважити, що одна з санітарок, як на мій погляд, просто не вміє себе поводити, ота, що працює по обіді, і я це кажу про всяк випадок, бо хочу, щоб моєму синові було забезпечено увагу і догляд. Потім я знову пішла у палату до малого, щоб побути біля нього, поки він читає собі оті журнали. Він знав, що операція буде завтра. Ну, чого вона так на мене дивиться, от біда, ну ніби завтра вже кінець світу, не помру я, мамо, не бійся, ну, будь ласка, як тебе ще просити. Нашому Качо ось вирізали апендицит у звичайній лікарні, і через шість днів він вже у футбол з нами грав. Ти йди додому і не хвилюйся, у мене все гаразд, почуваюся добре, і нічого мені не треба. Так, мамо, ну скільки ж можна, цілих десять хвилин: «Чи тут не болить?» і знову — «Чи отам не болить?» Добре хоч вдома є ще моя сестричка і мама має нею опікуватися, ох, ну, нарешті пішла, тепер хоч дочитаю цей комікс, якого почав ще вчора увечері.
Санітарку, яка працює по обіді, звуть сеньйорита Кора, це я спитав у тої, мавпочки, коли вона мені принесла сніданок. Їсти мені дали знову небагато і знову тих зелених пігулок і якісь краплі, схожі на м’ятні. Краплі ці, напевне, були снодійні, бо навіть журнали у мене з рук випали, і снилися мені шкільні дні, коли ми їхали на якийсь пікнік з дівчатами з жіночої школи, як це було минулого року, і потім танцювали на березі, і все було чудово. Прокинувся я десь о п’ятій і почав був думати про операцію, я взагалі не боюся, лікар де Луїзі сказав, що то — дурниця, тільки дивно себе уявити під наркозом і не відчувати, що тебе ріжуть, коли ти спиш. Качо казав: найгірше — це коли прокинешся, болить усе, і нудить тебе, і великий жар. Сьогодні матусин синочок вже не такий хоробрий, як учора, одразу видно, що вже боїться, таке ще дитя, таке худе, аж мені його шкода. Коли я увійшла до палати, хлопчак рвучко сів на ліжку і сховав свої журнали під подушку. В палаті, здалося мені, досить прохолодно, і я увімкнула опалення, а потім дала йому термометр. Питаю: «Ставити вмієш?» — а він почервонів. Кивнув головою, що, мовляв, вміє і простягнувся на ліжку, а я тим часом опустила штори і засвітила світло. Коли підійшла, щоб узяти в нього термометр, він усе ще був такий зачервонілий, що врешті мене сміх почав розбирати, підлітки у цьому віці завжди такі, ніяк не можуть до всього цього призвичаїтися. А ще й дивиться мені просто в очі, та так, що я ледве витримую її погляд: все ж таки, як не скажи, а вона всього-на-всього жінка, і туди ж дивиться, як я витягаю з-під ковдри термометра і подаю їй, ніби усміхнулась, коли взяла термометр, мабуть, тому, що я так розчервонівся, але з оцим червонінням нічого вдіяти не можу, червонію — і все. Записала температуру на картці, яка висить у ногах мого ліжка, і пішла геть, як і прийшла. Не пам’ятаю, про що ми там балакали з татом і мамою. Вони з’явились саме о шостій, але довго не засиділись, бо сеньйорита Кора сказала їм, що має підготувати мене до операції і що для мене краще було б увесь цей вечір відпочивати. Ну, думаю, зараз вже мама себе знову покаже, але нічого, обійшлося, здається, тільки позирнула на мою санітарку зверху вниз, і татко теж, ну, я ж бо свого старого знаю, цей дивиться зовсім по-іншому. Мама, як виходила, все-таки звернулась до сеньйорити Кори: «Я була б вам дуже вдячна, якби ви виявили більше уваги до мого сина. Я добра людям не забуваю, а хлопчик мій звик до лагідності й розуміння», чи щось подібне, таке ж дурне, як і це; то я мало не луснув від обурення, навіть не почув, що там сеньйорита Кора мамі відповіла, а дівчині, напевне, все це не сподобалося, ще подумає, що я на
