Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінгс Хегар

— Ага, а чому? Що тобі подобається в А-10?

А що в А-10 могло не подобатись? У нього взагалі не було шансів переконати мене, що А-10 — не найкращий літак з усіх.

— Мене захоплює те, в яких умовах ним треба керувати. Він літає дуже низько, підтримуючи наземні батальйони; неймовірно маневрений, а від звуку гармати в мене по спині мурашня бігає. На ньому пілот так глибоко поринає в гущу подій, як узагалі можливо для пілота.

— Щира правда, — сказав підполковник, — але те, про що ти говориш, можна знайти й у нас. І ось найважливіше: ми — платформа пошуку й порятунку в бойових умовах. Як пілот А-10, ти весь час стирчатимеш на тренуваннях. Може, коли-небудь тебе й випустять на бойовище, де ти нарешті виявиш свої вміння, але з нами ти будеш увесь час працювати у справжніх місіях. Ти літатимеш у зоні аеродрому і будь-якої днини можеш дістати виклик на рятувальну місію. Ми рятуємо на воді… гасимо пожежі… підтримуємо місцевих правоохоронців. А ще беремо участь у війнах, допомагаючи наземним батальйонам. Зможеш робити таке на А-10?

Мені по тілу побігли мурахи. У моїй душі наче хтось клацнув перемикачем — і засяяло світло. Він мав рацію. Усе, чого я шукала, було просто тут, переді мною. Я не могла в це повірити, однак вирішила відмовитися літати на А-10 і переїхати в Нью-Йорк.

Моє життя змінилося на краще. Я знову була незаміжня, їздила новим мотоциклом («Ямага R6» із вихлопною системою «Йошимура», звісно), закінчувала службу на попередній посаді і збиралася втілювати в життя свою мрію. Я була надзвичайно щаслива, бо починала нову кар’єру.

Ледве стримуючи хвилювання, я набрала номер свого давнього друга-ворога Кінана Зеркеля, маючи намір розповісти йому про свою нову роботу. Він узяв трубку на другому гудку, і голос його звучав так само збуджено, як мій.

— Ем-Джей! Я такий радий, що ти зателефонувала! Маю новини! — сказав він.

— Цур, я перша!

Він зараз помиратиме зо сміху!

— Гаразд, катай.

— Я ДІСТАЛА МІСЦЕ ПІЛОТА! — прокричала я, стрибаючи.

— Я ТЕЖ! — відповів він.

— Та ну? Серйозно? Це ж чудово! Але я буду в Нацгвардії.

— Круто. Я теж, — відповів Зерк.

— Ого, це дивно. Я літатиму на рятувальних гелікоптерах… — почала я, думаючи про ймовірність того, що шанс, який випадає раз на життя, ми здобули одночасно.

— От лайно. І я! — сказав він.

Тепер він просто сміється з мене, так?

— З ким? — спитав він.

— З «Нью-Йорком». А ти?

— Ет, халепа! А я вже зрадів. Я літатиму з «Аляскою».

HH-60G «Пейв Гоук» були єдиними літальними апаратами, якими користувалися для пошуку й порятунку в бойових умовах. На них літали тільки три підрозділи авіації Національної гвардії — «Нью-Йорк», «Аляска» і «Каліфорнія». Тепер я, звісно, розумію, що це все було логічно. Ми обоє відмінно служили й були переконані, що, зрештою, опинимося на підготовці пілотів. Ми обоє подавали заявки щороку протягом служби. Коли наші контракти закінчилися, ми обоє покинули службу й зацікавилися Нацгвардією. А от те, що ми обрали однаковий літальний апарат, справді було неймовірно. Для нього це був природний вибір: він родом з Аляски. Але те, що ми з Зерком станемо членами однієї авіаційно-рятувальної спільноти, було для мене просто щасливим збігом обставин. Ми нарешті перетнулися, пообіцяли одне одному скоро побачитися знов і попрощалися. Ось-ось мала початися наступна сторінка мого життя.

У березні 2004 року я знову переїхала додому, де чекала на жовтневий початок підготовки пілотів. Кілька місяців я прожила в Остіні. Удень я плавала в «Бартон-Спринґз», а ближче до ночі мчала спортбайком на підробітки барменом на Шосту вулицю. І просто тішилася життям. Проте безтурботне життя швидко скінчилось, і настав час продовжувати кар’єру в Нью-Йорку.

У травні того року мені зателефонували й повідомили, що нью-йоркська частина може знайти мені там роботу, щоб я могла звикати до нового місця, поки чекаю на початок підготовки пілотів. Для мене було ідеальним варіантом чекати на нього в Остіні, але я боялася, що вони ніколи не пошлють мене на підготовку, якщо я їм це скажу. Отак мені офіційно запропонували місце — і я офіційно погодилася, але в них лишалося багато варіантів, кого з кандидатів відрядити на базу підготовки пілотів і коли. Вони могли передумати кожної миті. Я знала, що вони планували невдовзі послати мене на вісімнадцятимісячну підготовку на базу Повітряних сил у Коламбусі (штат Міссісіпі), проте відчувала, що маю довести їм: «Нью-Йорк» — мій новий дім, і я зроблю все, щоб стати членом їхньої родини.

Тож я звільнилася з роботи, спакувала речі в автівку, причепила трейлер з мотоциклом і рушила в дорогу. Найгірше було те, що мені довелося лишити з мамою мого собаку Єгера. Якщо все буде добре, я проживу в Нью-Йорку кілька місяців, а тоді почнеться підготовка пілотів. Під час підготовки я житиму в гуртожитку і майже кожні шість місяців переїжджатиму на нове місце. Я розуміла: для собаки це не зовсім ідеальні умови, тому, поки триватиме підготовка, ним опікуватиметься мама. Я збиралася навідувати його так часто, як тільки зможу, однак знала, що страшенно сумуватиму за ним.

Дорога з Остіна до Нью-Йорка забирає зо три дні. Через кілька годин я під’їхала до автомагістралі I-40. Знак сповіщав: Нью-Йорк — праворуч, Лос-Анджелес — ліворуч. Нью-Йорк або Лос-Анджелес.

Усі мої речі лежали в машині, і здавалося, що вперше в житті в мене немає ніяких зобов’язань. Я могла повернути ліворуч і прожити зовсім інше