Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тиранити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з вашого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.
Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емілії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що починалося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блідим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’язниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витримувати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих старих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подобаються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, страждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’януть непомітні й нікому не відомі.
Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніжних, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достатках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.
Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо, — проста випадковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть, — лихий жарт долі.
Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, згадала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, залюбки помінялася б місцем з… Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помолилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.
І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зробити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали, — її егоїстична, грішна любов в обох випадках була жорстоко покарана. Емілія намагалася переконати себе, що цілком заслужила таку недолю — нікчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як билинка в полі.
Я знаю, що повість про таку самотину у в’язниці нестерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотепний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грається в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось озивався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна сказати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки — все для свого старого батька. Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі буркотливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.
Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що виконувала свій обов’язок перед батьком.
Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується-мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можливо, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий-джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі.
Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже корисною для його рідні. Майорові Доббіну легко було отримати від свого добродушного командира дозвіл поїхати в невідкладних особистих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного приятеля, де він розраховував пожити до від’їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ніколи не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.
Поки сердешний майор борсався в гарячці, ті, хто доглядав його, могли почути, як вів марив про Емілію. Думка, що він ніколи її не побачить, гнітила його у хвилину просвітку. Він вважав, що настала його остання година, і врочисто приготувався до відходу на той
