Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Як узагалі здійснюється поховання людини? Закопується в землю її тіло чи затоптується вогонь її життя? Співакові посмертно присуджують орден «За заслуги». Темношкірого революціонера вшановують орденом британських сквайрів та лицарів; Вавилон in excelsis deo[527]. Вогонь, який запалює Зімбабве, Анголу, Мозамбік та Південну Африку, занурюється і гасне у двох літерах — О та М[528]. Тепер він — один з нас. Однак Співак лукавий. Згодом люди побачать, що він усе це фактично передрік, створивши пісню про оманливі почесті, — ще до того, як вони були віддані. Перш ніж його здолала хвороба. Я чую, як він співає вві сні, співає про негритянських солдатів у Америці. Чорних американських солдатів 24-го і 25-го піхотних полків, 9-го і 10-го кавалерійських під командуванням блідолицього, які безжально забивали команчів, індіанців кайова, сіу, шаєннів, юта й апачів. Чотирнадцятьох чорношкірих у брудних чоботях нагородили за вбивство людей та ідей «Почесною медаллю». Індіанці називали їх «солдатами бафало»[529]. «Почесна медаль», орден «За заслуги» — смисл однаковий, лише трохи змінені звуки... Я бачу, як Співак входить і піднімається вверх, туди, де праворуч нагромаджено бандеролі та листи. Я вже поза часом.

А чоловік, який мене вбив, усе ніяк не вмирає. Натомість він гниє. Я дивлюся, як його секретар торкається його білої оголеної маківки із силою-силенною прожилок, що скидаються на синюватих змійок, і змащує його ріденьке волосся чорною фарбою. Його нова дружина таким не займається, бо від цього брудняться кінчики пальців і псується лак на нігтях.

«Ви впевнені що не варто зберігати сивуватий відтінок, містере П.? Це все одно вас молодить, але здається дещо природнішим. — Я хочу чорний колір, чуєш? Я хочу чорний колір». Його партію відтіснила від влади ННП, але він щоранку все одно одягається так, наче збирається на роботу.

Яке дивне десятиліття, геть не схоже на сімдесяті, і він почувається розгубленим з тими, хто більше не розмовляє з ним однією мовою. Головорізам з його партії він більше не потрібен, а мислителям він не був потрібен ніколи, — і ось він, щоб якось бути на видноті, відчайдушно розпинається проти комунізму та соціалізму, а щоки його при цьому колишуться, як гребінець у когута. Я спостерігаю, як він іде до автомобіля, забувши, втретє за тиждень, що сідати за кермо йому заборонено. Дорогою він зашпортується за садовий шланг і гепається на асфальт. Падіння вибиває з нього весь дух — ні гукнути, ні заволати, ні заплакати. Він лежить там майже годину, поки з вікна кухні його випадково не помічає кухарка. Нове стегно, новий кардіостимулятор, нові сині пігулки (щоб трахати дружину, яка вже звикла до того, що він зазвичай порає її, як слимак). Він знову сміється зі смерті. І з мене.

Я дивлюся на чоловіка, який відвідував його одного разу серед ночі. Він тепер ще товстіший і більший. Завеликий для того, щоб вони вдвох займали один простір. Рейси на Нью-Йорк і Маямі. Бізнес, що розриває чорні кишені; тисяча мертвих. Гроші зливаються в каналізацію і вдаряють по гето. В гето за кордоном люди нюхають, варять, кип’ятять і вводять шприцами. Колумбія, Ямайка, Багами, Маямі. «Сценарій вражає: ми всюди бачимо вбивства». Округ Колумбія, Детройт, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго. Купуючи зброю, продаючи порошок, створюючи чудовиськ, не дивуйся, коли вони сягають жахливих розмірів. Нові кур’єри, нові бандгрупи — нічого навіть схожого ніхто ще не бачив. У Нью-Йорку газети виходять з величезними заголовками: «Ямайці підсадили місто на крек». Тим часом одна присяжна слухає на суді свідчення одного з «Ієрархії донів», недруга Джосі Вейлза. Це її перша справа в суді.

— Я застрелив йо’о в голову.

— Куди саме в голову?

— У потилицю.

— Скільки...

— Раз. Тре’ всього раз.

— Що ви зробили з тілом?

— Скинув у водостік. А водієві сказав спалити тачку.

— Що ви зробили, містере, коли переконалися, що всі докази знищено?

— Та нічо’о. Спати ліг.

Він дивиться на неї. Присяжна, яка одягається, як шкільна вчителька, не може заснути три ночі.

Троє вбивць пережили Співака. Один з них помирає в Нью-Йорку. Другий проциндрює своє життя в Кінгстоні, оточений грошима та кокаїном. Третій зникає за «залізною завісою», де сидить з усією своєю обізнаністю, чекаючи кулю в голову. Йому лишилося недовго.

Троє дівчат з Кашміру — на басі, на гітарі й за ударними, — чиї юні обличчя просвічуються з-під паранджі, стоять на тлі портрету Співака, розфарбованого в червону, зелену і золотисту смуги, більше схожі на стовпи. Гурт називає себе «Перший промінь світла»[530] — це Співакові сестри по духу, які усміхаються разом із сонцем, що сходить. З уст однієї з них народжується мелодія, така ніжна й тендітна, що, здається, просто тане в повітрі. Але її прибиває до землі барабан, що задає загальний ритм; пісня полонить, розгойдує й заспокоює. Тепер Співак — це бальзам, що віє благодаттю над зломленими покаліченими країнами. Невдовзі чоловіки, які вбивають дівчат, встановлять «священний порядок», а юнаки по всій долині присягнуть надраїти зброю і нагострити свої члени, щоб оберігати своє і віднімати чуже. Співак — підтримка, але він не здатен бути щитом, — і музика шаленіє.

А в іншому місті, іншій долині, іншому гето, інших нетрях, іншій фавелі[531], іншій місцевості, на іншій війні, в іншому народженні хтось співає «Пісню спокути»[532], — наче Співак написав її не інакше як для того, щоб страждальці співали, кричали, шепотіли, виплакували, завивали й горланили її прямо тут, прямо тепер.

Частина п’ята

Вбивство диджея[533]

22 березня 1991 року

Один

— Не знаю, босе.

— Гм. Окей, добре, просто покажи мені його камеру.

— Я дві хвилини тому показував. Тут, у льохові, людей не так уже й багато.

— Льох? Слово якесь негодяще...

— Як упораєшся, назад виходь сам.

— Що я тут, без супроводу буду?

— Не люблю темряви.

Мої кроки гучно відлунюють й усе, про що я можу думати, це — «я мав би таке передбачити». Без жартів. Вони звалилися на голову того малого засранця