Коли ти поруч - Світлана Талан

Даринку зустрів біля порога клініки сам Веніамін Павлович. Його обличчя аж сяяло від задоволення.

– Здрастуй, Дашо, – сказав він збудженим голосом. – Зараз же перевдягайся в халат, і підемо до актової зали.

– Добре, – кивнувши, змирилася з усім Даша і пішла в роздягальню.

Знайшовши свій халат у шафі на колишньому місці, вона швидко накинула його, застебнула ґудзики і поправила чубчик.

– Загалом, у залі вже все готово, – говорив їй на ходу Веніамін Павлович. – Так що не лякайся і не сахайся камери. Там зібралися всі наші…

– Хоч скажіть, що мені треба робити, – попросила Даринка.

– Нічого. Дій за обставинами. Та ти не хвилюйся, все буде добре, – заспокоїв завідувач і відчинив перед нею двері.

Дівчина побачила всіх своїх колег, що стояли в ряд. Деякі з них тримали в руках букети квітів. Коли вона увійшла, то всі дружно заплескали в долоні. Веніамін Павлович потяг Дашу під руку за собою і, повернувшись обличчям до націленої на дівчину камери, почав свою промову. Даринка не знала, куди себе подіти, куди приткнути свої руки і куди дивитися. Вона відчувала, як щоки палають, тому розгублено кліпала очима і натягнуто посміхалася.

– …І на завершення, від імені нашого колективу та від мене особисто вручаємо тобі, дорога наша Дашо, цю мікрохвильову піч новітньої модифікації! – цими словами закінчив свою промову Веніамін Павлович і урочисто підніс Даші велику барвисту коробку із золотистою стрічкою.

– Спасибі, – пробелькотіла Даринка, і далі посміхаючись. – Спасибі вам усім…

Колеги дружно зааплодували.

І тут до дівчини підійшли і стали поруч незнайомі чоловік і жінка. Даша раніше їх ніколи не бачила і з цікавістю подивилася на молоду жінку. Відразу було видно, що вона належала до того типу жінок, які вміють себе доглядати і мають на це непогані кошти. На ній був елегантний шикарний одяг, що не залишав жодного сумніву в його захмарній ціні. Гордого, зарозумілого погляду не приховувала навіть її широка, але нещира усмішка. Чоловік, який стояв поряд з нею, здався Даринці нецікавим і непоказним на тлі дружини, що сяяла своїм убранням.

Спочатку Даша не могла збагнути з промови жінки, хто вона, але потім стало ясно, що це батьки того малюка, якого Даринка знайшла після аварії в кюветі в шоковому стані та з травмою голови. Жінка розпиналася в подяках «самовідданій, героїчний медсестрі цієї установи» і насамкінець підійшла до Даші та сказала:

– Спасибі вам, незнайомко. Від мене, від чоловіка і від усіх наших родичів, близьких і знайомих за врятованого хлопчика.

Даринка знову почала лаяти себе за те, що червоніє і обливається потом від хвилювання. За те, що втрачає мову саме в ті моменти, коли треба щось відповісти, і нерозумно блимає віями.

– А це вам на знак нашої вдячності скромний подарунок, – сказала жінка й одягла Даші на шию золотий ланцюжок з маленьким хрестиком.

– Спасибі вам, – сказала дівчина. – Але навіщо… ви це? Я ж робила те, що зробила б будь-яка медсестра…

– Ось бачите! – з пафосом виголосив Веніамін Павлович і підняв руку вгору. – У цьому вся наша Даша! Ось така вона завжди – скромна і сором’язлива, але водночас відмінний працівник, що вміє правильно оцінити ситуацію в скрутну хвилину і прийняти безпомилкове рішення! Ці стіни виховали героїню, і давайте ж іще раз, дорогі мої колеги, привітаємо Дашу, я не побоюся цього слова, з подвигом!

До Даринки підійшли колеги. Вони вручали квіти, тисли руки і цілували в гарячу щоку. Коли камера була вже вимкнена і люди в білих халатах почали потихеньку розбрідатися по своїх робочих місцях, Даша пошукала очима молоду пару. Їй хотілося поговорити з ними наодинці й дізнатися, як зараз почуває себе малюк. А ще вона хотіла повернути ланцюжок, вважаючи, що не заслужила такого дорогого подарунку.

– Веніаміне Павловичу, а де батьки малюка? – запитала вона завідувача, не побачивши батьків дитини.

– Вони вже поїхали. Ділові люди – що вдієш.

У Даші залишився на серці неприємний осад. Понад усе вона хотіла побачити батьків малюка і поспілкуватися з ними, але вони чомусь вручили їй подарунок перед камерою і зникли.

«Якось усе нещиро з їхнього боку», – з образою в душі подумала Даринка. Але потім, поміркувавши, вирішила, що, можливо, у багатих не заведено виставляти свої почуття напоказ. «Або у мене вже почалася манія величі», – припустила вона і, заспокоївшись, пішла приймати зміну.

Розділ 13

Останні кілька днів Даринка почувала себе втомленою, хоча до цього вона рідко стомлювалася. Народившись і вирісши в селі, де з раннього дитинства привчають до праці, вона вважала себе фізично міцною. Даша, як і всі її однолітки, не чула від батьків «сходи, будь ласка» або «зроби, будь ласка, якщо тобі не важко». Сільські змалечку знають слова «треба», «зроби».

«Тобі сьогодні пасти корову», – говорила їй мати, і це означало, що її треба пасти, незважаючи на будь-яку погоду: дощ, сніг або каміння з неба. Або ж казали: «Треба сьогодні терміново прополоти грядку цибулі». І Даша йшла і полола, сприймаючи це як необхідність. Ніхто не питав, устигла вона зробити уроки чи ні, треба їй готуватися до контрольної роботи або прочитати кілька розділів нудного роману. Заперечень не приймали, образ не було. Діти в селі росли, вчилися й допомагали у всьому батькам. Вони мало хворіли, і якщо хтось застуджувався, то батьки, зайняті з ранку до ночі важкою фізичною працею, не бігли до своїх чад галопом з роботи, щоб укласти в ліжко і зробити компрес на розпечене чоло. Вони просто говорили: «Сходи до фельдшерки, нехай випише тобі пігулки». І що найцікавіше, хвороба швидко відступала. Як і всі діти села, Даринка з дитинства була привчена до великих фізичних навантажень і навчилася не нарікати на втому. Але зараз вона дійсно почала сильно виснажуватися.

– Свєтику, ти не могла б сьогодні приготувати зелений борщ? – запитала Даша подругу, яка щойно влетіла до кімнати.

– Ти ж цілий день удома просиділа, а я приходжу з роботи і бачу порожню каструлю, – весело, без зла, сказала Світлана, знімаючи чорні блискучі босоніжки.

– Ти не повіриш: я цілий день провалялася в ліжку, але почуваю себе так, наче три зміни відпрацювала, – сказала Даринка, кутаючись у плед.

– А чому три, а не дві? – засміялася Світлана.

– Після двох змін я взагалі не відчуваю втоми.

– Може, ти переспала? Боки відлежала?