На краю ненависті - Уляна Пас
- Так і є. Його ще мій прадід побудував, - відповів Ян. - Подобається архітектура?
- Мені усе подобається, що дихає історією, - не втримавшись, все ж таки роблю кілька фото будинку. - Ти ж не проти?
Ян прискіпливо стежить за моїми діями, але продовжує мовчати. Розумію, що він може бути не в захваті від того, що я роблю ці фото, і матиме рацію.
- Та ні, - спокійно відповідає. - Знаєш, мені здається, що ти дуже різностороння людина. В одну мить можеш зачарувати, а в іншу чітким ударом повертаєш з небес на землю.
- Можу сказати про тебе те ж саме, - хмикаю і помічаю, що діти починають збиратися додому. Отже, свято завершується. - Пробач, але мені потрібно повертатися до роботи. Все ж таки саме для цього я сюди приїхала.
Роблю ще кілька загальних фото і, поки дітки розходяться, переглядаю результат. Брат і сестра Яна дуже милі та чудово виходять на фотографіях. Схоже, у майбутньому вони ще брата свого обженуть в завоюванні сердець.
- Аміно, може залишишся на вечерю? Ми хотіли б віддячити тобі за допомогу, - поряд з’являється Наталя Борисівна й мило мені усміхається.
- Все гаразд. Я люблю фотографувати. А щодо вечері… спасибі, але мені уже час. Можливо, іншим разом, - не хочеться якось ображати цю жінку, адже вона дійсно хороша. Проте вечеря - це дійсно вже занадто. Досить з мене компанії Золотова на цей день.
- Аміно! - поряд з’являються іменинники й одночасно обіймають мене за талію. - Класні фото вийшли? Покажеш?
Усміхаюся і присідаю навшпиньки, щоб вони краще бачили результат моєї роботи. Малі в захваті, і я навіть не сумнівалася, що так і буде.
- Я видрукую фото та передам Янові. Добре? - питаю у малих.
- Добре, - відповідає сам Золотов, з’явившись поряд.
Попрощавшись з усіма, знову обходжу будинок, щоб нарешті поїхати додому. День повільно перетікає у сутінки, і мені дійсно хочеться відпочити. Все ж таки завтра на роботу і хто знає, з яким настроєм мене зустріне Золотов.
Заховавши фотоапарат, збираюся сісти на мотоцикл, але мене трохи напружує присутність Яна поряд.
- Дякую за допомогу, - несподівано заявляє, заховавши руки в кишені штанів. - Можливо, ти погодишся повечеряти зі мною? Я хотів би віддячити тобі.
- Не варто, - усміхаюся. - Твої брат і сестра чудові. До того ж я завинила перед тобою за це, – вказую рукою на його розбиту губу. - Вважай, що тепер ми в розрахунку.
Ян прискіпливо оглядає моє обличчя, наче намагається щось там розгледіти. Не знаю що, і мене це мало цікавить. Одягаю шолом і, помахавши йому рукою, нарешті покидаю територію цього маєтку.
Дорога в місто займає хвилин сорок, і за цей час я ніяк не можу перестати думати про Золотова. Розумію, що цей чоловік для мене під забороною, а ще він часто мене дратує. Чому ж тоді ніяк не виходить викинути його з голови?
На подвір’ї біля будинку помічаю автомобіль Альбіни і розумію, що розмови з сестрою не уникнути. У вітальні чутно голоси батьків і сестри, тому одразу прямую туди. Альбіна як завжди - просто ідеальна. Таке враження, що вона не в гості до батьків приїхала, а в дорогий ресторан зібралася. Хоча хто ж знає, які плани далі за списком у сестри.
- Привіт усім! - вітаюся і сідаю поряд з батьком на диван. Мама та сестра якраз навпроти.
- Як твоя співбесіда? – цікавиться мама.
- Чудово. Тепер буду працювати у видавництві, - стримано відповідаю. - До речі, тепер моїм босом буде твій хлопець, Альбіно.
- Тобто? - дивується сестра. - Ти працюєш у редакції Яна?
Голос сестри схожий на писк, і я не можу зрозуміти, чому її реакція саме така…
- Так. А що, є якісь проблеми? - дивуюся.
- Та ні, - Альбіна швидко бере себе в руки, і я не розумію, що це був за виплеск емоцій. Вона не в захваті від почутого, і це дивно. Невже боїться, що я можу мати плани на її Золотова? Це ж смішно. - Можливо, так навіть краще. Будемо часто бачитися, адже я час від часу навідуюся до нього в редакцію.
Усміхаюся на її останні слова, а всередині усе перевертається. Сама не розумію, що це зі мною. Єдине, чого дійсно не хочу, - щоб Золотов став між мною і сестрою.
