На краю ненависті - Уляна Пас

- Чому такі напружені? Сталося щось? - намагаюся залишатися холоднокровною, хоча уже здогадуюся, про що буде розмова.  

- Люба, ти дійсно зустрічаєшся з Іваном? - серйозно запитує батько, а мені хочеться закотити очі до неба. Ох, додав ти мені проблем, друже!  

- Ні, не зустрічаюся, - стримано відповідаю. - Ваня… пожартував. Не дуже вдало, але вже як є.  

- А мені він завжди здавався серйозним хлопцем, - хмуриться батько. - Це ти так на нього впливаєш? 

- Дуже смішно, - фиркаю. - Просто забудьте про те, що він вчора говорив. Ми просто друзі і все.  

Мама якось занадто важко зітхає, а батько просто киває. Питань більше немає, тому видихаю з полегшенням.  

На співбесіду вирушаю на своєму улюбленому мотоциклі. Одягаю шолом і нарешті покидаю межі дому. Хочеться розігнати свого коника до максимальної швидкості і викинути з голови усі погані думки.  

Звісно ж, розігнатися не виходить, тому що обіцянка батькові горить перед очима знаком «СТОП».  Уже в місті намагаюся зібратися і не думати про клятого Золотова. Все ж таки моя сестра не маленька і повинна сама бачити,  що цей тип їй не пара. Якщо ж вона не бачить цього, тут я вже нічим не допоможу. Відчуваю, якщо почну цю тему, ми обов’язково посваримося.  

Редакція журналу «ZOLOTO» знаходиться на кількох поверхах бізнес-центру. На першому поверсі стійка реєстрації та багато працівників у суворих костюмах. Не люблю такий темний офісний стиль, хочеться одразу впасти в депресію.  

Зате я сама дуже сильно контрастую на фоні усієї цієї сірої маси. Яскраво-червона футболка, білі джинси та кросівки явно не вписуються у все це. Та мені якось байдуже, адже до офісних працівників я не належу.  

Ліфтом піднімаюся на п’ятнадцятий поверх, де на мене уже чекає головний редактор цього видання. У мене немає жодних сумнівів у тому, чи візьмуть мене на роботу. Ця жінка сама мене знайшла, отже, фотограф потрібен їм терміново.  

Головним редактором є доволі молода та амбіційна панянка з попелясто-білявим волоссям і яскравими блакитними очима. Гарна та впевнена у собі жінка. Мені такі завжди подобалися. 

- Я дізналася про те, що ви, Аміно, професіонал своєї справи. Бачила кілька ваших робіт для модних видань. Я просто зачарована. 

Усміхаюся, тому що чогось подібного й чекала. Моя слава, як фотографа, прямує далеко вперед від мене самої, тому навіть не сумніваюся, що у це видання мене візьмуть.  

- Мені дуже приємно, - щиро відповідаю.  

- Ви зможете розпочати роботу просто зараз? - приголомшує мене запитанням. - Річ у тім, що ми залишилися без фотографа, а фото для нового випуску взагалі немає.  

- Ну... Добре, - киваю, тому що трохи розгублена. - Який план дій? Що мені робити? 

Ну а далі Валерія Романівна розповідає мені про те, що саме я маю робити. В принципі, нічого нового та складного у моїй роботі немає. Головний редактор проводить мене з зал, де проходять зйомки моделей, і просить зробити кілька пробних фото її самої. 

- У вас гарна зовнішність, – кажу, поки оглядаю жінку. Хочеться зробити гарні кадри, адже до своєї роботи я ставлюся відповідально. 

- Спасибі, - вона усміхається і займає позу моделі. Обличчя серйозне, спина рівна.  

- А давайте ми зробимо по-іншому, - забираю фотоапарат й обдумую свій задум. - Я впевнена, що у вас гарна усмішка. Можете трохи розслабитись й усміхнутися. 

Бачу, як її бентежить моє прохання, але, на щастя, жінка повільно киває. Коли вона усміхається, стає зрозуміло, що зовсім вона не залізна леді. Усмішка завжди кардинально змінює людей.  

Роблю кілька фото й одразу ж показую їй. Валерія під враженням, адже фото дійсно чудові.  

- Ви чарівниця, Аміно, - щиро заявляє. 

- Я просто підкреслюю природну красу людей, - відповідаю. - А вам треба частіше усміхатися. 

- Що тут відбувається?! - чую зовсім поряд знайомий голос, котрий, схоже, переслідує мене усюди. Відриваюся від споглядання фотографій і розумію, що життя вкотре робить мені неприємний подарунок.  

Ян Золотов стоїть перед нами і хмуро мене розглядає. Схоже, він не менше мене здивований такому сюрпризу, і хоча б це мене тішить. Я ж не можу відвести погляду від його розбитої губи і розумію, що це моїх рук справа.  

Схоже, настав час тікати й не озиратися. Чому ж я продовжую стояти, наче вкопана, і чекаю, що ж буде далі?